О. Лінчевський: «Ми не бачили нічого більш шляхетного і захоплюючого, як весь Київ на території нашої лікарні нам допомагає»

 18-20 лютого в Києві відновилось силове протистояння між силовиками та протестувальниками. Події розгортались у центральній частині міста: на вулиці Інституцькій, на вулиці Грушевського, у Маріїнському парку, на Європейській площі , на Майдані Незалежності. У результаті сутичок у Києві загинуло більше сотні людей, з них – 11 правоохоронців. Про те, як працювала в цей час Київська міська клінічна лікарня №17, куди привозили переважну більшість поранених, – розповідає приятель серця, хірург відділення політравми Олександр Лінчевський. 

 – Олександре, скажіть чому під час бойових дій у столиці, багатьох поранених  протестувальників привозили саме в вашу лікарню?

– Кілька років тому в нашій лікарні було створено відділення поєднаної травми, яке надає допомогу пацієнтам після всіх катастроф, які відбуваються на правому березі столиці. До нас привозять всіх у кого виявлено більш-менш важкі травми. У нас досить специфічний колектив, в хорошому сенсі цього слова, небайдужих до своєї справи. Наша лікарня 15 років поспіль, 24 години на добу і 7 днів на тиждень  готова до будь-якої позаштатної ситуації.

– Як відділення політравм стало таким успішним в місті?

– Це була звичайна лікарня, де лікарі займались хірургією легенів та пульмонологією, ініціатива створення відділення політравми належить професору Анатолію Васильовичу Макарову. Було вирішено залучити нейрохірургів, ортопедів-травматологів, посилити це все належним устаткуванням і приймати всіх потерпілих, щоб не сталося. Його ніхто не просив це робити. Це була його власна ініціатива. От уявляєте, такі люди ще є. Ми (відділення політравми) працюємо з 2000 року. Але хірургія травми — це наше хобі. В Україні немає навіть такої спеціальності, як хірург травми. Хірургія травми — це доволі специфічний напрямок. Людина, яка фактично і формально є хірургом, і вона блискуче оперує, наприклад, апендицити, вона в травмі безпорадна — там зовсім інші принципи. Доводилося їх опановувати.Взагалі-то у нас кожен працює над своєю ділянкою, але коли мова йде про те, що людина є пораненою, збита машиною, побита або впала з висоти — це наша «спільна справа».

– Чи були лікарі готові до позаштатної ситуації 18-21 січня?

– Можна сказати, клініка 15 років готувалися до 18 лютого 2014 року. І готувалися добровільно. Ми багато бували закордоном. Ми спілкувалися з нашими колегами з «гарячих точок», переймали чужий досвід. З Дмитром Вікторовичем Мясніковим, завідуючим відділенням, об’їхали всі підстанції швидкої допомоги на правому березі. Ми зустрілись з кожним із лікарів для того, щоб узгодити всі суперечливі питання, і для того, щоб розповісти їм як правильно діяти в сьогоднішню епоху по дорозі в лікарню. В вільний від роботи час на кілька годин ми виїжджали, і що не тиждень, то була нова підстанція. Лікарня – великий цілісний організм, в якому щодня проходить велика але «непомітна» робота, – забезпечення устаткуванням, медикаментами, інструментами, робота з персоналом, навчання, адміністративна робота, всього не розповіси.

– Вас викликали в ці дні на роботу примусово чи це була власна ініціатива?

– Виклик, мобілізація персоналу це доволі слабка ланка в лікарнях усього світу. Посадити одну людину на телефон, яка обдзвонюватиме весь список — це неефективно і швидко це не виходить. «Африканська пошта» “я подзвонив Іванову, Іванов — Петрову, а Петров — Сидорову” – теж не працює, ланцюжок обривається. Останні пару років ми приїжджаємо на роботу самостійно. Це наше особисте ноу-хау:  це є лише у нас. Ніхто з лікарів ніколи не вимикає мобільний телефон. Ніколи. Завідуючий відділенням, навіть зараз, знає хто з нас де географічно знаходиться. У всіх є телефон, у всіх є Інтернет, у всіх є інші засоби комунікації. На сьогоднішній день, весь лікарський склад, сам дзвонить на роботу і питає чи потрібна допомога. Таким чином, швидкість нашої мобілізації є незрівнянною і є майже «миттєвою». І всі попередні рази, наприклад, коли в Інтернеті читаєш, що десь сталось ДТП, то перший рефлекс нашого доктора — це дзвінок на роботу.

– Що відбувалось, коли почались протистояння на Майдані?

– Під час цих подій — ми 4 рази дзвонили чи приїжджали на роботу «в холосту», починаючи з 1-го грудня. Як я можу сидіти вдома, якщо мій колега, лікар – побратим перебуває в скруті? Як йому не подзвонити? В ті дні багатьох з нас взагалі не повинно було бути на роботі. Дивишся у вікно, бачиш дим і їдеш. Я навіть не дзвонив. Це саме стосується й інших колег. В ці дні були абсолютно всі лікарі клініки. Там були дитячі хірурги, були дорослі «планові» хірурги, кафедра, хірурги-травми, травматологи і нейрохірурги. Тобто на місці був весь колектив.

– Чи залучали ви лікарів з інших лікарень?

– Оскільки я є викладачем кафедри академії післядипломної освіти, то мій телефон є у багатьох. Мені дзвонили абсолютно невідомі люди і казали, що ми – лікарі, і ми можемо приїхати. Як правило, в операції задіяні 3 людини. Під час хірургічного втручання потрібно 6 рук. І головні руки — це хірург “травми”. Саме він приймає рішення. А для інших 4 рук, їхня кваліфікація в лікуванні поєднаної травми не є обов’язковою.  Для цього просто потрібен загальний хірургічний розум. Тому ми залучали інтернів, гінекологів, офтальмологів, дитячих хірургів, та кого там тільки не було. Всі хто прийшов і сказав що лікар — вдягали  костюм і йшли в операційну.

– Як ви справлялись з такою кількістю пацієнтів?

– Морально ми були готові до такої кількості пацієнтів, які до нас поступали. Свого часу, ми дуже тісно спілкувалися з нашими норвезькими колегами. Які працювали під час подій в Осло з Брейвіком. Ми ще тоді в колективі обговорювали всі плюси і мінуси тієї ситуації, яка була там в Осло. Вони нам розповіли про всі слабкі місця надання допомоги у них, робили «висновки на майбутнє».

– Багато киян виявили бажання прийти вам на допомогу. Яким чином ви координували їхню роботу?

– Ніяким чином ми не координували нашу роботу з киянами. Це було друге і найбільше чудо про яке треба говорити. Які б ми не були «класні», лікарі тобто, але це наша робота, нас героїзувати не треба. Я точно можу сказати, що без волонтерської допомоги ми би не впорались точно. 18 січня було 150 пацієнтів і ще 30 з чимось одних вогнепальних – 20-го січня. Їх навіть просто поперекладати на каталки було неможливо нашими руками. У нас немає стільки санітарок, більшість з них взагалі живуть в київській області. Здавалось б, подумаєш, люди прийшли і переклали пацієнта, але від цього перекладання залежало чиєсь життя. Я не перебільшую. Ми науковці, ми знаємо наскільки кожна хвилинка важлива, і як вона впливає на смертність. Адже втрата 3 хвилин часу на 1% збільшує ймовірність смерті пацієнта. Навіть ті волонтери, які мили коридори і перекладали пацієнтів, саме вони зробили цю перемогу. Їх ніхто не звав, ми їх не могли покликати ніяким чином.

– Чим займались волонтери в лікарні?

– Волонтери були самоорганізовані, хтось займався апаратурою, хтось безпекою, хтось їжею, хтось медикаментами. Але навіть такі дрібнички, як ковдри та простирадла була неймовірно важливі. Адже температура пацієнта під час травми — це ключовий пункт в їхньому виживанні. Це смішно звучить, але вкрити пацієнта одразу після завезення в лікарню, це вже велика допомога лікарям, бо потім легше працювати з пацієнтом в операційній. Пацієнт має подаватися в операційну теплим, а не мерзлим. І коли ти кажеш комусь, що потрібні ковдри, і протягом 10 хвилин ти їх отримуєш. Або ти кажеш, що потрібен будь-який медикамент, і через 10 хвилин тобі їх приносять — це просто чудеса. І якщо ми якось до цих подій готувались, то ці волонтери прийшли самі, перекрили доступ до лікарні для журналістів, до камер, до родичів і рідних. Ми займалися тільки медичними питаннями. У нас голова не боліла взагалі ні за що інше. Ми це відчули перший раз в житті, в ці два дні. Ми не бачили нічого більш шляхетного і захоплюючого, як весь Київ на території нашої лікарні нам допомагає. Ми не виконували зайвих функцій — ми займались хірургією. Те саме стосувалось і анестезіологів — вони лікували пацієнтів саме тим, чим треба, а не тим, що Бог послав, як це іноді може відбуватися.

– Яка доля препаратів, які були закуплені у величезній кількості?

– Ліків досі залишилось ще дуже багато. Лікарня, за всю історію існування, ніколи ще не була так забезпечена від влади, як була забезпечена тоді простими киянами. І ми хотіли би підкреслити цей момент дуже-дуже. Мені б хотілось, щоб люди знали, хоч їм здається, що їхня робота була смішною і нікчемною, але вона була зовсім «не останньою». Ось тільки подивиться, медицина завжди бідкається, що немає грошей, але люди прийшли – і лікарня вже місяць працює без допомоги влади. Ми досі працюємо на цих запасах. І зараз виконуються складні операції і залучаються дорогі іноземні препарати. Громада надала своїм громадянам ідеальне медикаментозне забезпечення. Такого ніколи не було взагалі. Це чудо сталося.

– Чи лежать досі в лікарні постраждалі від сутичок чи більшість вже виписали додому?

– Багатьох ми вже виписали. Також багатьох повідправляли за кордон. Ще частину поранених забрали до Львова та Івано-Франківська на місця їхньої постійного проживання. Багато хто з Польщі приїхав забрав до себе, також з Чехії та Німеччини. Але деякі пацієнти досі лежать, хтось чекає виписки, а хтось чекає переведення за кордон.

Джерело: Голос.юа
Цей запис опублікований в категорії Uncategorized. Дата: . Автор: Хліб.

Вгору