5 тисяч кілометрів в домашніх тапочках, або Автостопом в Грузію

Даний текст є звітом-розповіддю про поїздку двох пластунів в Кавказьку країну виноробів і чесної поліції. В зв’язку з втратою під кінець подорожі 7 листочків щоденника, і всіх інших матеріалів і карт, цей текст буде коротшим, ніж міг би бути. Якщо вам потрібна корисна інформація, але ліньки читати всі подробиці – перейдіть до пунктів Факти і Поради.

Як я туди попав – подзвонив мені Спека і каже, що вони з кількома нашими друзями збираються на таку авантюру. В мене були інші плани на відпустку, але приїзд в Україну французів, мої плани легенько відмінив. Тому, пропозицію я прийняв. В процесі підготовки, виявилось, що дійсно їдуть лише я і Спека, який, власне, на 2 тижні поїхав в Карпати, тому ніхто ще нічого не готував.

Підготовка. Як вже зрозуміло, її майже не було – в останню перед виїздом ніч, я роздрукував з Гугла і Яндекса кілька карт, кілька відгуків стоперів, що вдалось знайти в неті і назви міст, через які нам потрібно було їхати.

День перший, 16 липня. Зустрілись з Спекотним в 11 на вокзалі, ще деякі київські справи і в 13.00 ми вже на автобані Київ-Бориспіль. Десятки машин в секунду проїжджали повз нас, за 15 хв з 3ої смуги виїжджає жигулька  і -  Ура!, наша мандрівка розпочалась. В цей день ми проїхали 5ма машинами лише 200 км, тоді нас підібрав чоловік, що їхав через Полтаву до Краснораду. За його рекомендацією зрізати кут Харкова і поїхати маршрутом Красноград-Лозова-Славянськ, доїхали ми з ним аж до Краснограду. Коли побачили кількість машин і якість дороги, його розповідь про чудове сполучення здалась сумнівною і ми пішли на вокзал, де до нашої радості нам повідомили, що до Славянська легше їхати через Харків, ніж через Лозову. Та ми дочекались електрички і вночі поїхали до Лозови. Також, в цей день нас підвозив чудовий чоловік, Андрій з Оболоні, що дав нам контакт в Тбілісі Марини і попросив просто передати привіт.

День другий. Дорога з Лозови до Славянська проходила селами і ґрунтовими безлюдними дорогами. Короткими переїздами по 10-20 км ми таки туди доїхали. Різними були реакції людей, які чули, що ми збираємось так доїхати до Грузії, я навіть навчився по очах читати деякі слова і навіть вирази =) З Славянська їхали на кордон в Шахти. Десь з дві годинки їхали з українським далекобійником, в якого висів російський прапор. Він розповідав нам,  як чудово живеться в Росії і як погано в Україні, щоправда, в ході наступних днів, ми не знайшли жодних підтверджень його слів – дороги там такі ж погані, люди жаліються на ті ж проблеми, що й в нас, а даішники ще гірші, що було навіть важко собі уявити до того. Після переходу кордону пішим способом, пообідали і вирішили набрати води на заправці. Показова історія – я ходив туди мити руки, після чого Спеці сказали, що води в них нема взагалі і набрати її в них неможливо. Коли прийшов я, злились і сказали, що за воду вони платять. Після виховної години, воду я таки набрав, але залишилось неприємне відчуття при в’їзді в цю братню країну. Далі знову короткі переїзди по 10 км і – федеральна траса  М4 Москва-Сочі. Близько 20 години стопанули веселу сімейну пару з багатим мандрівним і автостоп ним досвідом, з якими нам було по дорозі 200 км. Заночували за 100 км до Тихорецька.

День третій. Почався важко – близько години нічого не стопилось, далі було кілька машин і тут – джек-пот – машинка до Пятигорська, 370 км! В Пятигорску вже відчувається Кавказ – це вже майже Кабардино Балкарія, російська мова вже з акцентом, навколо вже видніються гори. Там пообідали і далі – постійні пересадки, постійне спілкування з місцевими, на теми ситуації в регіоні і безпеки для життя. На розв’язці стоїть БТР, поговорили з військовими, за їхніми даними – в регіоні щодня є сутички з вахабітами. За словами місцевих – можна нічого не боятися, життя в них спокійне. З змішаними відчуттями проїхали Кабарду, В Нальчику сіли до трьох молодиків, які були впевнені, що ми бандерівські шпіони і ситуація була трохи напружена, але вони нам повірили, купили нам 2 пляшки води і довезли до виїзду з міста. Далі – по 10-15 км проїжджали Осетію, оминули Владикавказ, зустріли прикордонного міліціонера, що відвіз нас по дорозі до Верхнього Валу до їх опорного пункту. Там хвилин 10 говорили з їхнім загоном міліції, трошки лоскотали п’ятки, коли зачіпались питання Бандери і поставок української зброї в Грузію. Далі з інгушетом - пасічником, що запрошував нас до себе, доїхали до кордону. На час нашого прибуття кордон вже був закритий. Мали розмову з двома солдатами-прикордонниками, десь з півгодинки. Дізнались, що в прикордонній зоні на ніч залишатись не можна, але домовились, що можемо залишитись за 500 м від кордону. Там і заночували.

День четвертий. Прокинулись в 5.45 від гулу машин, що проїжджали повз, поспішаючи зайняти місце в черзі. Шукали машину, що перевезе нас через кордон, зустріли першого баригу-вірменина (чули потім історію, що жиди покинули Вірменію, коли пожили там кілька років і зрозуміли, що місцеві – такої ж вдачі, як вони самі), що доводив, що без грошей в цьому світі і води не вип’єш. Знайшли машину і поїхали. Місця по дорозі  казкові. Цю велич, це повітря, це відчуття людської незначущості і чуда природи  і Божого творіння описати неможливо. Подаємо кілька фото, але щоб відчути – треба їхати. Першу точку програми, гору Казбегі ми пропустили, бо не знали, що не буде вказівника. Вийшли в аж Ананурі. Дві старі церкви, оточені мурами, оборонні будівлі розпочали наше знайомство з архітектурою і історією Грузію. Водосховище поряд нас освіжило і поновило наші сили після виснажливої дороги. Далі – Мцхета, дорога на гору, до старовинного монастиря Джварі “напряму” через поле, ґрунтова дорога, перша в житті зустріч з справжньою змією (не гадюкою, чи вужиком, яких часто можна побачити в Карпатах, а справжньою змією, метр довжиною і діаметром 2-3 см) залишили незабутні враження. Ще годинку після того наша походка була нестандартною, а ночівлі під відкритим небом набули особливого романтизму ;) З монастиря відкривається чудовий вид на дві ріки, що оминають з різних боків гору і зливаються разом, що нагадує по формі острогу. Далі – Тбілісі, столиця Грузії. Ми прибули, коли вже був закритим центр туристичної інформації, але нам ще дали карту міста і ми добре прогулялись, повечеряли. Думали ночувати в хостелі, але гора, що стоїть в місті (нагадує львівський Високий Замок) змінила наші плани і ми пішли вверх по сходах. Заночували в місці, з якого відкривається неймовірний краєвид на місто, що світиться.

День п’ятий. Почався з того, що  колонія мурах покинула рідну домівку і переселилась до Спеки в рюкзак. Поряд був потічок, тож ми посиділи ще годинку біля вогню і покористувались потічком. Після – парк розваг, центр міста, Національний музей, Центр туристичної інформації, де отримали детальні карти регіонів Грузії, Інтернет, прохолодне приміщення, інтернаціональне середовище, вправляння в різних мовах. Далі – Президентська Канцелярія, мости цікавої архітектури, відпочинок в парку. Підходить до нас грузин з дівчиною, запитує, звідки ми, питає, чи може якось допомогти, кажемо, що ні, а тоді спохвачуємось і кажемо – так, дай телефон подзвонити. Дзвонимо до Марини, вона чудово реагує, пропонує зустрітись. Зустрілись, вона дуже допомогла нам з коригуванням нашого маршруту, багато цікавого розповіла, сказала, що можемо розраховувати на її допомогу. Запропонувала підвезти нас до виїзду з міста. Так підвозила до виїзду, що ми опинились за 30 км від Тбілісі. Щоб підсилити наше відчуття ніяковості і незручності, вона ще подарувала нам кавун і ми розпрощались. Після поїдання кавуна, успішно стопанули машину, що їхала якраз, куди нам треба – в Горі. Водій на ім’я Давид, виявився дуже відкритою і розвинутою людиною, запропонував нам наступного дня поїхати разом до гейзера, що був за 20 км за Атені, наступною точкою нашої програми. Заночували в саду друга Давіда, під Горі.

День шостий. Яблука, груші, кукурудза в саду ще не достигли, тому ми досить рано його покинули. По дорозі до зупинки, отримали пакет абрикосів від місцевого жителя. Доїхали до Горі, де вирішили пообідати. Зайшли в кафешку, рекомендовану водієм, що нас підвозив, за рекомендацією власника, замовили картоплю фрі і котлетки. Як потім виявилось, котлетки ці були сумнівної якості, хоч і добре засмакували і потім ми ще довго давали про себе чути. Для збереження стабільного психологічного стану читача, не будемо вдаватись до подробиць, але дамо першу рекомендацію – утримуйтесь від котлеток в літніх мандрівках. Далі прогулянка центром, купівля сім-карти з допомогою місцевої дівчини, що не знала ні англійської ні російської, але дуже хотіла нам допомогти. Розмова складалась, як в Равшана і Джумшута з їх прорабом, добре всі втрьох насміялися. Здзвонились з Давідом, поїхали в Атені Сіоні – церква 7го століття, деякі фрагменти розписів залишились до сьогодні, чудове місце посеред гір. Далі – місце, де з землі тече гаряча вода з вмістом сірки (за словами місцевих, з неї колись робили зубну пасту). Того місця немає в туристичних путівниках, але там чудово. Ми з півгодинки покайфували і поїхали назад. На повороті на Уплісціхе, ми розпрощались з Давідом і його другом. Перед прощанням, друг Давіда написав щось по-грузинськи і попросив показати директору на вході в Уплісціхе. З цим листом нас пропустили безкоштовно. Уплісціхе – місце, що заслуговує окремої розповіді, в неті є фото і описи, це печерне місто з 4го ст. до н.е. Повернулись назад в Горі, зустріли дівчину з Словенії з великим наплічником, що подорожує по Грузії і Вірменії сама (!). Допомогли їй, чим могли – довели до центру, віддали свою карту Горі, показали, що де, залишили з місцевою дівчиною, що добре знала англійську. Доночі добрались до Боржомі прогулялись вечірнім містом, попили води, заночували в парку.

День сьомий. Почався лише в обід (все ті ж котлетки). Гарно пообідали, прогулялись ще раз парком і містом. Планували ще поїхати на гірській електричці до Бакуріані, але пропустили останню. Поїхали в Лікані, в національний парк, прогулялись, зробили висновок, що ліс – лісом і поїхали в напрямку Батумі. За 200 км до Батумі, нас спіймав вечір, але бажання моря і пам'ять про Contra spem spero Лусі Українки, що жила і померла в тій місцевості, тримали нас на трасі. Щасливий збіг обставин, наша наполегливість і  бажання людей допомагати один одному, таки посадили нас в авто, що довезло нас до самого Батумі. Сосо, що віз нас, по прибутті до Батумі, запропонував нам заночувати в нього, що було дуже доречно, бо в ту ніч була дуже сильна злива. Вечірній Батумі – це дуже гарне місто, грузини туди дуже вкладають і за словами місцевих, будують неймовірними темпами.  Домашня вечеря, душ і теплі ліжка ще ніколи не були для нас такими цінними, як в  той вечір.

День восьмий. Хотіли взяти велосипеди на день напрокат. Місцеві здають їх погодинно, тому наша готовність заплатити і ринкова ціна різнились в 4 рази, що не дозволило нам закінчити переговори угодою. Тому, поїхали до музею Нобеля маршруткою. Потім – ботанічний сад, в який ми не пішли через дощ, тоді – пляж в Гоніо, під Батумі, за кілька кілометрів до Туреччини. Море, пляж, зустріч з групою польських студентів. Далі – знову Батумі, знову домашня вечеря, Інтернет, тепле ліжко.

День дев’ятий. Виїзд з курортної місцевості  був вкрай важким. Довга затримка біля Кобулеті, знову штовхнула нас до моря. Добре накупавшись, поїхали далі до Кутаісі. В пошуках сувенірної крамниці, ми проглянули центр цього міста. В сувенірній крамниці ми провели години дві. Коли порахували загальну суму – зрозуміли, що вона рівна тій, яку ми витратили за 7 днів перебування в Грузії. Довго торгувались за знижку, зійшлись в сумі, взяли пакети і пошурували  на виїзд з міста. Дощ, сутінки і пані з будки, біля якої ми стояли, що запевняла, що тут нам  ніхто ніколи не зупиниться, не вселяли нам надії, але за 20 хв ми вже сиділи в комфортабельному Мерседесі і рухались в сторону Тбілісі. Відсутність дощу після Горі змінила наші плани і ми не поїхали в Тбілісі, а заночували під відкритим небом на розв’язці біля Мцхети.

День десятий. Дорога до Казбекі є рідкопроїзною,  рухались по 10 км, довго чекали машини, сонце не давало спокою. Під обід зустріли ще одного стопера – хлопця з Ірану, що проїхав 1000 км до Грузії велосипедом. З ним ми й були разом до вечора. За 40 км до Казбегі було вже зовсім глухо, машина на 5 хвилин. Тому, побачивши маршрутку, ми її зупинили і, поборовши опір тих, хто вже були всередині і не хотіли збільшення числа сусідів, сіли. В Степанцмінді, містечку під Казбегі, дізнались, що можна до монастиря виїхати машиною за 40 ларі (йти туди - годину). Без споряги по льодовику піднятись неможливо, бо там лід, сніг, ущелини, 5 тис. метрів висоти. Підкорення п’ятитисячника було відкладено до іншої поїздки. Ми ж залишили зайві речі в готелі і прогулялись до монастиря, де знову зустріли тих же поляків, що бачили в Батумі, в іншому кінці країни. Також, сутріли групу українців, німців, американців, групу туристів з Києва, що збирались брати Казбегі і багато інших людей. По поверненні до готелю, виявилось, що власник ключа від комори кудись поїхав і треба чекати. Поки ми чекали, бачили, що всередині якесь серйозне застілля. Кілька жіночок вийшли,  ми з ними заговорили, виявилось – група туристів з Польщі. Щоб нам не було сумно чекати, поляки запросили нас до себе, ми й  погодились. Гарно повечеряли, забрали речі і пішли пішки до Верхнього Ларсу. Пізно ввечері, за 5 км до кордону, нас таки хтось підібрав. Заночували на кордоні.

День одинадцятий. Додому! Раненько встали і якомога швидше намагались рухатись в сторону Києва. Єдине цікаве за весь день – те, що я забув всі свої записи, щоденник, контакти, карти в машині в далекобійника, що нас підвозив. Під вечір зупинилась машина, що їхала в потрібному напрямку, водій спитав, скільки платимо за те, що підвезе нас. Таке питання за всю мандрівку ми чули 6 разів, і це був єдиний випадок, коли після нашої відповіді, водій не поїхав собі далі, а таки забрав нас. Таким чином, ми добрались до Новочеркаська. Ця ділянка маршруту дуже важка для автостопу, бо з траси до кордону і після кордону машин небагато. Цей факт, бажання потрапити асап додому і те, що останній водій живе біля автовокзалу, змусили нас туди заглянути. За 50 хв якраз був автобус до Луганська. Квиточки коштували по 350 рублів, але в касі гривень, доларів і євро не приймали, тому ми вирішили домовлятись з водієм напряму. Водій оголосив нам ціну 500 рублів за двох (приблизно  17 $) і підтвердив готовність прийняти плату доларами чи євро. Великим було моє здивування, коли не доїжджаючи до Луганська, він сказав мені готувати 30 $. Його математика була проста – 700 рублів по незрозумілому курсу = 30 доларів. Назрівав конфлікт. В Луганську я пояснив йому, що не згідний ні з зміною ціни проїзду на ходу, ні з рахуванням по нереальних курсах. Наша пропозиція була 15 євро – 600 рублів. Ситуація загострилась до максимуму, було досить весело. Водій думав залякати нас міліцією, а нам було принципово не відійти і цікаво, що ж буде далі. Дочекались міліції. Результати нашої розмови з міліціонером були для водія неочікуваними. В результаті, він зробив вигляд, що дуже зрадів, коли дізнався, що в нас є і гривні і запропонував заплатити 160 грн за двох, що нас задовольнило, адже це ще менше, ніж 15 євро і складає 550 рублів. Міліціонер тільки покрутив пальцем, ставлячи під сумнів інтелектуальні здібності водія, ми пішли задоволені, бо заплатили менше, ніж планували, а водій – теж чомусь був задоволеним, про причину його задоволеності залишається лише здогадуватись – чи то він знову з курсом щось наплутав, чи просто радів, що вже позбувся тої проблеми, для нас залишилось загадкою.

День дванадцятий. Наступив плавно, ще в автобусі. В Луганську ми вже думали їхати до Києва загальноприйнятими способом – поїздом, чи автобусом. Але ні одного, ні іншого до вечора не було, тому ми вирішили не паритись в місті, а паритись в дорозі, по ходу стопивши. Східна Україна далеко не найкраще місце для стопу, але з горем пополам, до вечора ми добрались до Полтави і з Полтави нічним поїздом вже добрались до Києва. В Києві і закінчилась наша мандрівка, подумали ми. Але ні – коли їхали вечором до вокзалу, чекали маршрутку, та за звичкою, витягнули руку, коли їхала машина. В Києві є традиція – чи не кожен водій готовий відпрацьовувати таксистом, тому можна зупиняти всіх і за гроші, трохи менші, ніж беруть таксисти, добратись, куди потрібно. Дорога до метро звідти коштувала гривень 15, ми запропонували 4, водій був в шоці, але сказав, щоб сідали, сьогодні в нас найщасливіший день в житті. Коли він почув нашу історію, сказав – заховайте свої гроші і хотів везти нас до вокзалу, що звідти кілометрів за 15, але мав якісь невідкладні справи, тому просто підкинув до метро.

Факти.

Учасники: Микита Убийвовк і Володимир Мисак.

Дати: 16-28 липня 2011 року.

Дорога: автостоп, 140 машин, що нас підвозили.

Маршрут: Київ-Полтава-Красноград-Славянськ-Ростов-Тихорецьк-Пятигорськ-Владикавказ- Мцхета-Тбілісі-Горі-Атені-Уплісціхе-Боржомі-Батумі-Гоніо-Кобулеті-Кутаісі-Казбегі-Київ. Загальна протяжність – 5 000 км.

Грузія – країна, варта уваги, є багата природа, Кавказькі гори, море, багато архітектурних, історичних памяток, багата культура і традиції. Країна реально розвивається. В Грузії автостоп значно кращий, ніж в Україні, краща гостинність, люди досить приємні. Щоправда, в деяких відгуках ці речі виглядають занадто перехваленими.

Валюта – Ларі, курс до долара – 1.65, до євро – 2.33. З гривнею теж конвертується по курсу 0,16, але значно вигідніше купити в Україні євро, чи долари і там вже їх міняти.

Витрати: Розрахунок на людину: Дорога – 200 грн, Харчування – 500 грн,  Музеї – 50 грн, Ночівлі – 0 грн, Сувеніри – все решта. Сумарно без сувенірів – 750 грн на людину. При бажанні, ці витрати можна зменшити до 300-400 грн на людину.

Поради:

1.  В Грузії їздіть тільки автостопом, в автобусному турі буде точно не так цікаво і насичено.

2.  Виділіть достатньо часу для підготовки поїздки, зробіть все завчасно.

3. При використанні матеріалів з Інтернету, враховуйте рік їх публікації, інформація з часом втрачає актуальність.

4.  При виборі маршруту рекомендуємо крім відвіданих нами місць ще поїхати у Вардзію і Сурамі.

5. Утримайтесь від котлеток влітку.

6. Найкращий час для поїздки, вірогідно – початок вересня, коли всі фрукти вже достигнуть.

7. Розгляньте можливість до Грузії долетіти літаком, якщо немає мети насолодитисьс процесом самого автостопу, а хочете лише глянути цю країну. За сьогоднішніми даними, є рейси до Батумі і назад за 200 $.

Якщо ви хочете скопіювати цей текст, чи його частину – будемо тільки раді тому, що зможемо бути корисними більшій кількості людей. Просимо тільки зазначити автора і повідомити нас про копіювання за адресою Mysak.v(@)gmail.com

Всім гарних подорожей та насиченого пригодами життя!

П.С. Щоб зробити те, що давно хотів, часто достатньо просто відірватись від стільця.

Володимир Мисак, Експрес Львів-Київ, 28 липня 2011 р. Б.