Не пишу “приятелі”, бо не знаю, чи вони, коли б жили, того собі бажали б. Не пишу саме “знайомі”, бо знайомих, що відійшли в засвіти, багато-багато більше. Не думаю про “цивільних”, навіть не про військовиків з різних частин, а про Усусусів – з сотні, полку, а вкінці з бриґади. До них моя думка не раз летить, а сьогодні поставила їх у ряд і я щиро вітаюся з ними, немов приїхав, або вони приїхали з відпустки. Стоять не за ранґою, а за часом, коли ми пізналися.
сотн. Федір Черник
Прийшов до нас, до перемиської гімназії, в 1911 році. До сьомої кляси. Сів біля мене в лавці і так ми познайомились, і так уже ми сиділи. Я людина незгідлива, химерна, часто попадав у сварку, а то й у гнів. Але з Черником не виходило. Коли вже я переступав границю, він усміхався і казав: “Може бути. Може ти маєш рацію. Але знаєш що”... – і починав про спорт. Бо нас лучила не латина, грека, чи інша математика, а лучив нас спорт: ратище – він, а я – куля і диск, а обидва – копаний м’яч. В червні 1912 їздили ми на змагання у Львові і він привіз для “Сянової Чайки” першу нагороду за ратище, а я за диск і кулю.
По матурі він пішов на право, а я на теологію. Але не на довго наші дороги розійшлися. В червні 1914 р., перед самим Січово-Сокільським Здвигом з’явився в семінарії разом з Антоном Зеленим і з Олександром Перфецьким (всі три спортовці) і каже до мене: “Слухай! Перемишляки готові взяти першу нагороду в диску і в кулі!!”
І я виступив з теології і ми пішли боронити Львів перед Перемишлем.
Атентат у Сараєві. Перерваний Здвиг. Воєнні хмари. Українські Січові Стрільці. Черник і ми три в першій сотні. Не тільки в першій сотні, в першій чоті і в першім рою. Страшенно були горді на те.
Війна вигнала нас до Стрия, а потім на Закарпаття, до Страбичева. Не надовго. Перша сотня першою пішла на фронт, у Карпати. Черник зразу вибився – і відвагою, і рішучістю, і зарадністю. Авансувати в сотні не було легко – три четверті учнів середніх шкіл і студентів.
Цілу осінь бої, стежі, засідки – в кущах, зворах, а то й по верховинських хижах. Навесну австрійська офензива і похід на доли, в Галичину. Черник командант роя, а над Стрипою командант чоти скорострілів. Навіть є репродукована фотографія – він біля скоростріла, наставленого на літаки.
Відворот з-над Стрипи на Золоту Липу. Черник зі скорострілами у Посухові, біля Бережан. Дуже любив ту околицю. Зліва – гора Лисоня, а зправа Вільховець, а в ньому дівчина, така, як у пісні співається: “Від неї, мов від сонця, проміння ясне б’є”. Било на нього те проміння, але не довго. Одного дня пішов боронити Лисоню і вже не вернувся. Попав у полон. І слух по ньому загинув, тільки пісня про нього залишилася.
Аж у 1918 році – радісна вістка: Черник сотником у Січових Стрільцях. А потім – Біла Церква, протигетьманське повстання, Мотовилівка і ворожа куля в саме серце.
Поховали його в здобутому Києві, на горі над Дніпром, і могилу висипали.
Нині нема навіть знаку, де був гріб. Але хоча б і кістки спалили, Федір Черник там лежатиме до віку.
сотн.-лік. Володимир Свідерський
Перший раз побачив я Свидерського в 1912 р. на вакаціях, у мойого вуйка о. Льва Тарнавського в Підлиссі, Зол. пов. Він був тоді студентом медицини. Запам’ятав я тільки загальне враження: поважний, маломовний, ніби трохи встидливий.
Другий раз зустрівся з ним у Карпатах, в зимі 1914 р. вже під час війни. Я зайшов був у хату, де була т. зв. “перша поміч”, себто фронтовий шпиталик, а санітарний хорунжий Свидерський був його командантом. Він пригадав собі мене і, по знайомству, нібито як хворого, переночував. Говорили ми про золочівські сторони, але вбилася мені в пам’ять не розмова, а те, що лишив мене в хаті, а сам спав надворі на лавці. Чому – не сказав, аж потім мені інші пояснили: не любить вошей. Як пізнав я пізніше, його охайність не була тільки фізична, він був незвичайно чистий і як характер. І ще одно цікаве: нарікав на свій фах, хоч возився з медичними книжками, бурмотів на хворих, хоч обходився з ними як рідна мати.
Зате любив кріс, і залюбки встрявав у бої, а на Маківці йшов до наступу як фронтовий старшина. В 1915 р. дістався в російський полон, але швидко з нього втік, перекрався до Персії, там командував відділом курдів проти москалів, а за два роки вернувся через Туреччину назад до Стрільців. За української війни, вже як полковий лікар, не прогавлював нагоди, щоб десь трохи не постріляти.
Після війни осів у своїм Білім Камені, біля Золочева, нарікав далі на пацієнтів, а їздив по селах і переглядав задармо людей, злостився на медицину, а пильно студіював нові медичні книжки і журнали.
В ЗДА купив собі малу фарму і мріяв про щорічні з’їзди на ній своїх приятелів-Усусусів.
Мандрівнику! Як будеш у місті Ром, зайди на кладовище, стань біля гробу Володимира Свидерського і похили тричі голову: раз за кристально чисту людину, раз за доброго лікаря, а раз за відважного вояка.
хор. Володимир Загульський
Він походив з села Розваж, Золочівського повіту. Там його батько був дяком у греко-католицькій церкві, хоч сам був римо-католиком.
З Володимиром Загульським зустрівся я перший раз у 1913 р. на Маркіяновій горі біля Підлисся. Але правдиве наше знайомство почалося в 1917 р. під Куропатниками біля Бережан. Ми були оба хорунжими і командантами чот у сотні сотн. Йосипа Букшованого. Загульський і я жили в одній землянці, то й був час пізнатися і наговоритися. На фронті було досить спокійно. Революція в Росії спаралізувала на деякий час активність рос. армії. Одного дня вбіг Загульський у землянку і крикнув: “Напроти нас українці!” “Звідки знаєш?” “Співають українські пісні!” Я вибіг, слухаю – справді. А Загульський каже: “От, трагедія. Прийде наказ, або їм, або нам”…
Ми з Загульським часто сходились із рос. поручником, українцем з Сибіру, і над річкою Ценівкою потихеньку розмовляли. Сходились і рядовики з рядовиками, а навіть обмінювались харчами.
Австрійська команда щось пронюхала, бо нас одного дня перенесла в резерву під Конюхи, кілька кілометрів на північ.
Звідтам я поїхав на відпустку, а на другу ніч Загульський згинув. Там і похований.
Його батько був послом до українського парляменту в Станиславові. При відвороті на Східню Україну долучився до нашої бриґади і з нею тримався до кінця. Був добрий промовець і часто говорив на стрілецьких похоронах. Тоді зі сльозами згадував свойого сина і його далеку могилу в ярі, біля Конюх.
хор. Йосип-Роман Сорохтей
Замкова Паланка, по-мадярськи Варпалянка, село на Закарпатті, з замком, як казали, Василька Коріятовича. Мешканці – німці, гості – Кіш УСС. При кінці зими 1915 р. приїхав я з Карпат у Замкову Паланку і там, зараз на другий день пізнав Сорохтея. Невисокий, худощавий, з кепкуючим усміхом на видутих варгах, дотяв мені за щось і тим звернув на себе мою увагу. Я відплатився йому досить різко, а він засміявся, підступив і представився. Ми разом вийшли і тоді я довідався, що він учиться малярства. Але ні тоді, ні пізніше не спішився показувати мені своїх праць.
Швидко наші дороги розійшлися – він вирушив з сотнею Клима Ґутковського під Кірлібабу, а я назад до своєї частини. Щойно в Вишколі УСС, в Розвадові 1916 р. ми стрінулись. Він був уже тоді відомим у стрілецтві карикатуристом, а його знамениті карикатури були репродуковані в журналах і на картках.
Після війни був учителем рисунків у середній школі в Станиславові, а відтак у Снятині. Не любив виставляти своїх творів. Його капітальні карикатури все таки були широко відомі. Чи заціліли його твори – не знаю. Одна карикатура (дир. Сабата) є в мене. Мав я і два його образи. Один знайомий з далекого Заходу взяв їх до направи. Пропали і образи і знайомий.
Йосип Сорохтей помер перед другою світовою війною, помер передчасно, менше відомий як вартий.
хор. Олександер Розлуцький
Властиво я повинен був зачати від Розлуцького, бо знав його ще з гімназії. Але яке знайомство може бути між першаком і п’ятаком!? Не звертав на мене уваги. Познайомились ми щойно у Замковій Паланці в 1915 р., на Закарпатті. Він зразу взяв мене під свою високу руку, а я йому за те погано віддячився: написав сатиричну поему “Новініяда”, що вийшла, в світ, спершу в одному примірнику, з ілюстраціями Розумовича. Розлуцький не образився, сміявся з неї і навіть пропонував поправки. Чому “Новініяда”?! Бо Розлуцький, одинокий в УСС, вживав свого шляхетського придомка – Новіна. Так його всі кликали, а дехто навіть думав, що це прізвище.
Зійшлися ми потім щойно аж у 1916 р. взимі, в Тудинці над Стрипою. Оба ми належали до “Артистичної Горстки”, польового відділу “Пресової Кватири УСС”. Крім нас належали: Михайло Гайворонський, Василь Дзіковський, Іван Іванець, Лев Лепкий, Теофіль Мойсейович і Василь Оробець. Полк був у запасі, село еваковане, зима. Вечорами Новіна цікаві речі оповідав: про Париж, у якому перебував, про Краків, де студіював філософію і мешкав у Богдана Лепкого. Одного разу заспівав нам свою мелодію до “Видиш, брате мій”. Ніхто її не записав, вона слабша, як Лева Лепкого, але все таки цікава. Шкода, що пропала.
Заєдно мріяв про театр. Перед війною вів аматорський театрик у Жовчеві, біля Рогатина, де його батько був парохом. Їздив з виставами по околиці, а ставив навіть оперети.
Новіна діждався вкінці, що його відкомандували до львівського театру. З театром виїхав у 1919 р. за Збруч і на початку 1920 р. помер на тиф у Могилеві над Дністром.
пор. Іван Іванець
Чув я про нього ще в Карпатах 1914 р., але особисто не знав, бо сотні були тоді пороскидувані на великому просторі гір. Аж у Болехові в 1915 р. ми пізналися, а в Тудинці над Стрипою подружили. Він мав уже тоді в своїй теці багато рисунків і малюнків та сотки фотографій зі стеж і окопів. Перед війною студіював малярство у польського баталіста Батовського і сам захопився баталістикою. Його улюблені теми: коні, кіннота, артилерія, обози. В Тудинці ілюстрував журнал “Бомба”, що вийшов в однім примірнику. Пригадую собі дві ілюстрації: Отаман Гриць Коссак збудився, перед ним дух Шевченка і Шевченко каже: “Дуже Вас перепрошую, пане полк., чи отамане, помилявсь я, як пророчив, що не встануть вже гетьмани!” А друга: Подарований мадярським ґрафом К-мтові УСС жеребець дивиться на Новіну-Розлуцького (а той у подертих чоботях з широчезними холявами) і каже: “Poznac pana po cholewach”.
Багато-багато рисунків і малюнків створив Іванець за час першої світової війни. Майже все те пропало. По війні студіював право і мистецтво в Празі, а вернувшись до Львова, посвятився всеціло малярству. Виїхав на еміграцію і в 1944 р. вернувся з Відня до Кракова. Там його поляки арештували і в арешті доконали. Здається, тому, що за другої світової війни працював у музеї ім. Оссолінських у Львові.
Декілька його творів є в країнах еміґрації. Але це тільки сота частина його творчости.
пор. Теофіль Мойсейович
До “Артистичної Горстки” належав теж і підх. Теофіль Мойсейович, що був крім І. Іванця, офіціяльним фотографом полку. Багато знімок, що залишилися в архівах, багато, що були репродуковані в різних виданнях – робив він. Жив з нами в Тудинці на одній квартирі і вносив дуже багато щирого і сердечного гумору в сіре життя під фронтом. Любив співати тільки одну пісню, і коли її десь почую, став перед моїми очима чорнявий вродливець – Мойсейович. “Фільку, заспівай щось!” – провокував його хтось із нас. “Дай мені спокій. Маю клопіт з апаратом, щось недобре цикає”. “Не гризися. Є претекст поїхати до Львова”. “Знаменита ідея!” – і вже весело пройшовся по хаті і вже заспівав: “Ой, як тужить тая каня за водою, так я тужу, так я плачу за тобою”… Інших пісень я від нього не чув.
Дуже рідко бувають у нас люди, що постійно вносять добрий настрій і вміють направляти злий. Одним з таких був Мойсейович.
В чотирокутнику смерти, взимі 1919 р. захворів на тиф і помер у Вінниці. Там і похований.
Може десь час-від-часу хоч вітер заспіває над його запалим гробом: “Ой, як тужить тая каня за водою”…
сотн. Мирон Луцький
Одного дня, взимі 1916 р., зайшов на нашу квартиру в Тудинці над Стрипою австрійський офіцер з 41 полку (Чернівці, жовті вилоги). Представився: Мирон Луцький. Його полк був перекинений хвилево над Стрипу, а він вступив до Тудинки, подивитися – як казав – на українську частину. Довго сидів з нами, усім цікавився, слухав стрілецьких пісень, швидко їх навчився і співав разом з нами своїм гарним тенором. Приємно перевели ми час і щиро прощали милого гостя.
Після того не бачив я його і не чував про нього аж до листопада 1918 р. Коли не вдався наступ з Перзенківки на Головний двірець у Львові, наш курінь відійшов на переорганізацію до Старого Села. Там я зустрівся знову з Мироном Луцьким. Тоді він був поручником, а на грудях у нього світилося одно з найвищих старшинських відзначень, т. зв. Кроненорден. Луцький перебрав команду куреня і помаршував з куренем до Львова. Після опущення Львова був шефом штабу “Групи Схід”, а пізніше Бриґади УСС. Перебув цілу українську війну на фронті. В польському полоні в Тухолі, на Помор’ї був внутрішнім командантом полонених УГА. З полону вернувся до маєтку батька, до Янчина біля Перемишлян.
Неодну гарну хвилину провів я в хаті Луцьких. Неодин гарний спомин лишився мені з тих часів. Полювали ми в Янчині і Яблонові, співали ловецькі і стрілецькі пісні, жалували за минулим і мріяли про майбутнє.
В 1939 р. Мирон Луцький вийшов на еміґрацію, вкінці опинився в Торонті і в 1962 р. помер. Відійшов люблений і шанований за воєнні і громадські заслуги і за рідкі товариські прикмети.
пор. Йосип Теліщак
Серед моїх добрих знайомих займає одно з перших місць Йосип, а як тоді і потім ще довго-довго писалося і казалося – Осип Теліщак. Не тому має одно з перших місць, що я з ним спеціяльно добре жив,, а тому, що його не можна було не любити. Ввічливий, готовий все прийти з поміччю, веселий і єдиний до товариства. Належав до штабу полку, разом з адьютантом, чет. Василем Панчаком, хор. Євгеном Ясеницьким і підхор. Павлом Теодоровичем, “шефом” полкової жандармерії. Командантові полку Грицеві Коссакові дуже часто сідала муха на ніс – Теліщак знаменито вмів ті мухи зганяти. Анекдотами, а то й різними витівками. В Тудинці над Стрипою, де ми ближче запізналися, було розмірно спокійно, то й товариське життя плило досить рвучко. На Новий Рік зібралося в Команді полку більше товариство. Під кінець вечері Теліщак витягнув коробку т. зв. “помадок”, усі аж ахнули. Отаман взяв перший, хтось там другий, а я поспішився на третього. А після мене розхопили і по дві навіть. Отаманові припав камінчик в шоколяді, а мені кусень цибулі.
Ходили ми разом вперед і назад, але де б ми не спинились – Теліщак закохувався зараз у якійсь дівчині, а то й у двох. Про це свідчить стрілецька пісня: “Як з Бережан до кадри”…
Не минув його третій ворог наших визвольних змагань. Взимі 1919 на 1920 р. захворів у Чотирикутнику Смерти на тиф і помер у лічниці в Жмеринці.
Коли друзі приїхали його поховати, то мусіли розкинути кількадесят вояцьких трупів, заки його знайшли…
Кладу отих кілька слів на запалу його могилку.
пор. Степан Навроцький
Довідався я про нього вліті 1915 р. над Гнилою Липою. Навроцький був приділений до Команди австрійської бриґади як вістовий полку УСС. Сидів у землянці телефонічної централі бриґади і саме тоді вдарила ґраната в землянку та повбивала всіх трьох вояків, що там тоді були. Так принаймні сконстатували санітари. Але, коли копали гріб для Навроцького, він застогнав. Забрали його з-над ями і відвезли до шпиталю. Там він довго мучився (мав 29 ран), але вийшов. І потім не тільки був добрим вишкільним старшиною, але й мав ще охоту та енерґію вчитися ранками і вечорами право. Жили ми в Вишколі УСС близько себе, а деколи й на одній квартирі. Про свою жахливу пригоду не любив розповідати, але одного разу пожалувався мені, що через те поранення покинула його дівчина. Ця скарга залишилась як відгомін у стрілецькій пісні: “Пиймо друзі, грай музико, нам вже все одно, бо на світі лиш правдиве музика й вино”.
З війни щасливо вернувся в Галичину, став адвокатом у Перемишлі і був дуже активним громадським діячем.
Помер перед трьома роками у Вінніпегу, Канада.
пор. Йосип Яремович
Пам’ятаю його ще зі Страбичева на Закарпатті, в початках вересня 1914 р. Впадав в око не тільки гарною поставою і вродливим обличчям, але й убранням. Заки перебрався в військовий мундир, ходив у пластовім однострою. Швидко став командантом чоти і швидко авансував. Відважний вояк, дуже добрий старшина, твердий у службі, м’який і ніжний у приватному житті. Пройшов увесь стрілецький бойовий шлях від Карпат аж до Серета. В 1917 році, під Куропатниками біля Бережан, ми зжилися ближче. Коли весняний місяць плив понад яром Ценівки, ми не раз довго балакали про різне. Оповідав мені про дівчину-львов’янку і мріяв, як то він поїде на відпустку і як врешті розкаже дівчині про те, що в серці віддавна носить. Не довелось ні поїхати, ні розказати. Згинув у 1917 р. під Конюхами.
Лишилася про нього славна пам’ять і стрілецька пісня “Накрила нічка”.
Був ентузіястом Пласту і плянував після війни присвятити багато праці його розбудові.
Дивно, що ніодин пластовий гурток ні в краю не носив, ні тепер не носить його імени.
Йосип Яремович варта того, і як вояк і як пластун.
сотн. Богдан Білинкевич
Прийшов до УСС у перших днях листопада 1918 р. Служив за Австрії у Коломийськім полку (не пригадую собі – в 24 чи 80), був весь час на фронті і дійшов до ранґи поручника. Під час боїв у Львові був командантом Цитаделі і держав ту важну позицію аж до виходу українських військ з міста. При облозі Львова став командантом другого куреня УСС і відбув з ним майже цілу українську кампанію. Відважний і добрий старшина, держав зразкову дисципліну, любив стрільців, і стрільці його любили, хоч заєдно нарікав на військо. В найгірших ситуаціях не тратив холодної крови і гумору. Одно: все чомусь спішився. “Білю! Де летиш?” “Мушу”. “Чому мусиш?” “Маю одну дуже важну справу”. Ніхто не знав яку і – здається – він теж. А ще мав цікаву привичку: oодня, окопи не окопи, стрілянина не стрілянина – голився. “Білю! Пощо ти такий елеґант робишся? Гранати б’ють, а він голиться!” “То вважаєш, на те, щоб і по смерті гарно виглядати!”
Після війни студіював у Празі право і брав живу участь у студентському житті. Вернувшись у Галичину був адвокатським конціпієнтом, а теж працював у промислі (мав фабричку муштарди).
Еміґрацію переживав у Німеччині. І там його постигла ненадійна смерть у 1963 р.
Шість років на фронті, не щадив себе, тисячі разів смерть заглядала йому в очі – з усмішкою дивився на неї, аж у Німеччині наслала на нього автобус і вкоротила його життя.
Оповідав сотн. Любомир Макарушка, що того дня Білинкевич був у нього і не хотів переночувати. Спішився…
Розснувалися спомини, як нитка з клубка, скорочую їх, щоб не томити читача і не забирати місця. Ще хотілося б неодного і неодне згадати. І підхор. Павла Теодоровича, що помер десь на Білій Русі, і пор. Євгена Ясеницького, що загинув у Кожухові під Москвою, і чет. Ігоря Федева, що помер у Монтреалі, і чет. Василя Мицика, вбитого ґестапом у Варшаві, і рідного брата, хор. Богдана Купчинського, що згинув від рідної кулі, після політичної дискусії, в ріднім селі, і тіточних братів: чет. Віктора Підсонського, що помер десь на Буковині, і чет. Віктора Тарнавського, що загинув у Кожухові, і врешті стрільця Евгена Підсонського, що був ранений і добитий поляками під Львовом.
Нехай хоч сьогоднішня згадка полетить на їх гроби…
Вісті комбатанта. – 1964. – Ч. 3. – С. 28-36
Відеоархів
Фотоархів
