Свідер! Друже незабутній! Чи чуєш ти мене зі свойго гробу? Прикрила Тебе груба верства американської землі, але Ти чуєш, напевно чуєш...
Отже слухай! Я хочу Тебе хвалити. Вибач мені!..
За вікном шелеснув вітер. Чи це вітер, чи це Твій шепіт: “Не треба!”
Ні, Свідер, треба. Нехай хоч що десятий, що сотий наслідує Тебе!..
Не любив Ти похвал, а коли хтось хвалив Тебе – Ти відмахувався від хвальби як від оси.
– Ви були знаменитий вояк! – казав хтось.
– Хто, я?! Я так само боявся як кожний інший.
Або:
– Ти направду добрий лікар, відразу пізнав, що мені хибує.
– Іди! От, скінчив медицину і тільки...
Або:
– Докторе, ви чудово знаєте ботаніку!
– Знаю небагато, але дуже люблю її.
Тепер уже свобідно можна сказати і одно, і друге, і третє, і ще багато-багато більше, бо Ти, Друже, не можеш уже заперечити. Твоя рука вже не махне – маловажне.
А, як Ти вітрові накажеш шуміти “не треба”, то я поставлю свідків на Твою лицарську славу: Маківку, Болехів і Твоїх товаришів зброї, а на Твоє знання усіх, кому Ти поміг.
Хто повів чоту на багнети, коли важилася битва за Маківку і перший вдерся в російські окопи?!
Хіба не Ти?!
Хто під Болеховом відбивав запеклі наступи москалів, аж цівка Твойого кріса пекла Тебе в руку!?
Хіба не Ти?!
Хто втік з російського полону, переплив уплав Волгу, берегом дістався до Персії, командував племенем курдів проти москалів, а потім вернувся черга Константинопіль назад до УСС!?
Хіба не Ти?!
А пам’ятаєш наш відступ у 1919 р.?! Це було десь коло Долини. Ми йшли обидва позаду останньої сотні УСС. Минали якийсь міст, а Ти кажеш “Тримай коні, а я буду боронити моста!” Підійшли поляки, дістали вогонь, залягли, почалася стрільба – і ще півгодини міст був український.
А Чортків? А Бережани?..
Ти тоді тяжко нарікав: “Ох, тільки ранених, тільки ранених, ані хвилинки часу!“
Хтось думав би – виспатися, відпочити... Ні! Ти хотів піти з крісом до окопів!..
А на Східній Україні! Як горнулись до Тебе люди по селах... “Пане лікарю поможіть!” І Ти йшов і вдень, і вночі, і в дощ, і в сніг. Вони, Свідер, відчували не тільки Твоє знання, але й Твоє серце...
А потім у Твоїм ріднім Білім Камені...
Був я саме тоді в Тебе. Приходить селянка, у грудях – каже – коле. Оглянув Ти її, записав лікарство, а вона вив’язує з хустини три яйця... “Пане докторе, чи то вже буде і на медицину?” – “Я вам ще додам золотого і купіть за все медицину!..”
Не шуми, Друже, вітром за моїм вікном, бо це все треба сказати.
І ще одно...
Я був у Тебе на тиждень перед Твоєю смертю. Твоє викривлене від болю лице – випогодилось, Твої затиснені уста – всміхалися, а Твої очі дивилися па мене як на спомин. Добре і тяжко було нам обом. Але ми говорили так, ніби не падала тінь коси на стіну.
А потім, як ми з другим Твоїм побратимом відходили, Ти казав Себе обернути і провадив нас до дверей Своїми очима, як двома променями заходячого сонця.
Ти знав і ми знали, що це востаннє на землі...
А там, на другому світі, напевно вийшли напроти Тебе: і Головний Отаман, і генерали, і Твої побратими, і все військове браття. І прийняли Тебе гідно, Тебе лицаря і людину.
Не відказуйся, Свідер, від їх похвали – Ти чесно заслужив Собі на неї!..
Галактіон Чіпка (Роман Купчинський)
