У память друга [Тараса Дурбака-]"Щапи"

Відійшов він у Вічність в останній день 1996 року. Прийшла ця вістка до всіх, хто його знав, головно ж до друзів-пластунів, із сонячної Фльориди, де Покійний разом із дружиною проживав свої останні роки, допомагаючи овдовілому нещасливо синові виховувати внуків. Хто ж із старшого, чи навіть середнього покоління наших діяспорних пластунів не пам’ятає друга Щапи? Тому годиться спом’янути його та згадати в наших молитвах, а з тим пригадати й його життєвий шлях.

Тарас Дурбак – дитина українського Львова. Виріс у родині, відомій своєю традицією піонерства в українському промислі. Це було на передвоєнні часи в Галичині велике диво й велика відвага. Це був для українців новий шлях здобувати собі право на власні засоби виробництва, які досі були переважно в руках чужинців. Згідно з родинною традицією, Тарас здобув звання інженера-хеміка з наміром продовжувати діло батьків. Та не так судилося…

Львів після першої світової війни та Листопадового Зриву, який манив хлоп’ячу уяву споминами недавніх змагань, виховав цілу плеяду молодих, діяльних та високоідейних патріотів. Тарас Дурбак був тільки трохи молодшим від Романа Шухевича, Богдана Кравцева, Юрія Старосольського.

Семилітнім хлоп’ям пережив і запам’ятав на все життя заповіт Львівського Листопада, а вже три роки пізніше вступив у лави Пласту. Два роки після цього склав Пластову Присягу, і сьогодні, з погляду вже закінченого його життєвого шляху, можна сказати, що був цій Присязі вірний “до смерти”.

У Першому Курені УПЮ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного скоро став членом Старшини, суддею, скарбником, писарем. У студентські роки включився у Курінь УСП “Орден Залізної Остроги”, коротко “Озонів”. Спеціялізацією цього куреня була праця з новацтвом, яке щойно починало діяти та якому треба було покласти тривкі ідейні й методичні основи. Зрештою, і побудова та ведення новацького табору на Остодорі, у Карпатах дару великого Митрополита Андрея Шептицького, було теж ділом “Озонів” під проводом їх незабутнього Івана Кліща. За що друг Щапа брався, проходив точно й доглибно. Тому вже в 1930 році, згідно з своєю спеціяльністю, став референтом організації й діяльности у Головному Рефераті Новацтва у Львові. Від посту дорадника у справах новацтва розпочав і свою відновлену пластову діяльність у Реґенсбурзі в Німеччині у 1946 році.

Працьовитість та організаційні здібності привели його ще у Львові, як члена УСП, на пост секретаря Верховної Пластової Команди. А й далі, на еміґрації в Німеччині та на сталому поселенні в ЗСА, займав він особливо важливі та відповідальні пости у вищих пластових з’єднаннях, як на крайовому, так і на міжкрайовому рівні Конференції Українських Пластових Організацій. В ЗСА був заступником голови КПС, крайовим комендантом пластунів, головою Крайової Таборової Комісії, в Головній Пластовій Булаві – референтом вишколів, Головним Булавним Пластунів, далі – членом Президії ГПР.

Рівночасно з діяльністю у вищих пластових з’єднаннях був особливо діяльний між пластунами свого місця осідку – Нюарку в стейті Нью-Джерзі. Він і належав до ініціяторів там Пастової Групи, яку очолював і тоді, коли вона виросла у Станицю, і був там зв’язковим куреня УПЮ-ів.

Практична праця з юнацтвом довела, при відомій його точності, до спеціялізації в напрямі виховання юнацтва. Тут він склав програми виховницьких курсів та конференцій, редагував посібник-журнал “В дорогу з юнацтвом”. Для поширення свого знання й досвіду брав участь не раз і в міських американських курсах для скавтських провідників.

На початку відновленої діяльности Пласту в Німеччині вступив до Першого Куреня УПС, де гуртувалися перші сеніори, які в 1930 році вийшли із старшопластунського віку та розпочинали роботу Сеніорату. Туди ж належав і сам Дрот, і Сірий Лев, і багато ровесників друга Щапи. У Курені займав пост Курінного 1982-84, редагував курінні “Листки Дружнього Зв’язку”, займав різні пости в Курінній Команді, а головне був “совістю й законом” для всіх членів та Команд Куреня. Бо хоч не правник за званням, чи не найкраще може у всьому Пласті визнавався на правильниках, статутах, приписах і на кожному кроці пильнував, щоб їх точно придержувалися.

Послідовна й сумлінна його праця у Пласті давала не лиш великі організаційні та виховні осяги, але й приносила йому належне признання, пошану й заслужені відзначення. Вже 1929 року одержав найвище на ті часи відзначення Пластової Свастики (тоді вона ще не стала із віковічного символу світла й краси чорним знаком гітлерівського терору!). У 1953 році одержав орден Святого Юрія в Золоті, а в 1966 році – “Орден Срібної Сокири”.

“Вірний Богові”, присвячував особливу увагу незвичайно важливій для Української Католицької Церкви справі беатифікації Слуги Божого Митрополита Андрея, щоб опісля Апостольський Престіл визнав Його святим. Пієтизм до Владики-Добродія жив у серці друга Щапи ще з часів його праці в таборах у Підлютому, друг Щапа влаштовував імпрези в честь Митрополита Андрея, їздив із доповідями про нього, у порозумінні з Владикою Михайлом Гринчишином збирав підписи вірних на петиціях до Святішого Отця у справі беатифікації.

І знов же: займаючись справами широкого засягу, не забував про свою “вужчу батьківщину”: як скарбник та муж довір’я Церковної Ради причинився визначно до побудови церкви Святого Івана Хрестителя в Нюарку, за що Папа Павло VI іменував його лицарем Ордену Святого Григорія.

У скромній посмертній згадці годі було навіть побіжно перечислити всі діловодства, які виконував коли-небудь друг Щапа. Та все, за що брався, виконував із питомим йому розмахом та величезною совісністю. Неможливо теж описати належно, яким авторитетом він втішався між пластовою братією. “Спитайте, що Щапа скаже”, – було звичною заввагою.

Людину твердого та постійного обов’язку й праці недаром називають, за стародавнім звичаєм, “лицарем”; хоч би й не носив він зброї. Друга Щапу іменували лицарем двічі. Вперше Великий Комтур у старшопластунському курені прийняв був його як лицаря в Орден Залізної Остроги, згідно із курінним ритуалом. Вдруге зробив його лицарем Святого Григорія Філядельфійський Митрополит, вдаряючи мечем по рамені. Лицарем “без страху і плями” був друг Щапа й так усе своє життя.

Господь дозволив йому прожити довгий, працьовитий та плідний вік, дарма, що більшість літ довелося йому провести далеко від рідного кореня та омріяних у молодечих снах Карпат. Хай же ширяє Його душа там тепер знову, де нові покоління пластунів запалюють нові ватри вірности Богові й Батьківщині.

Пластовий шлях. – 1997. – Ч.2(114). – С.44-45.