Сотник Тимотей “Тиміш” Білостоцький – провідник української молоді

Тимотей Білостоцький, називаний Тиміш, – це визначний пластовий діяч, вихователь й опікун молоді, викладач у Вищій Торговельній Школі, визначний музик симфонічної оркестри, дяк і дириґент хорів.

Народився він 6-го березня 1905 року у Львові у родині Петра і Ольги Білостоцьких, які мали троє дітей: дочку – Марію Анну, званою “Міця”, пластову діячку ще в Україні, пізніше дружину визначного пластового та церковного діяча – інж. Тараса Дурбака – який помер у Ст. Петербурзі, Фльорида, 31-го грудня 1996 р.; сина – Якова Степана, ветеринара, активного діяча “Сокола-Батька”, пристрасного спортовця, який, одержавши позицію міського ветеринаря в місті Білосток, там жив, одружився і помер перед кількома роками.

Найстарший син, Тиміш, закінчив гімназію та університетські студії у Львові. Був він добрим учнем, спортовцем, мав гарний голос і часто співав сольові партії ще в гімназійному хорі, був активний у “Соколі-Батько”, а особливо у Пласті у Львові. Мав він велике замилування до музики і грав на вальтгорні (“френч горн”), і ще за гімназійних часів, вигравши конкурс, був прийнятий до оркестри міського театру, а опісля грав у симфонічній оркестрі Львова аж до виїзду на Захід у 1944 році.

Закінчивши студії, викладав стенографію, машинописання та провадив руханку на Курсах Української Торговельної Школи у Львові. Там також провадив студентський хор. Директором школи був тоді проф. А. Ковалисько – дуже добрий педагог. Викладали ще: інж. Володимир Несторович – книговедення-бугхальтерію, пані Лижогубська – кореспонденцію, д-р Ігор Федів – географію, а Вергановський – купецьке право. Школа приміщувалася на Куп’єрській вулиці, а в 1935 р. її студентами були: Богдан Мирослав Бігус – пізніший старшина Дивізії “Галичина”, Ірина Малицька, Ірина Яросевич “Богданська” – дружина генерала Владислава Андерса – командира Польського Корпусу, Ліда Менціцька-Вахнянин і Лев Ломиш. До 1930 року, то є до розв’язання Пласту польським урядом, Тиміш належав до Пластового Куреня “Ордену Залізної Остроги”, якого ціллю було виховувати українське новацтво, організувати новацькі табори, на яких він звичайно був вихователем, обозним чи комендантом табору.

За першої совєтської окупації Західньої України він викладав у Львівській Політехніці, у Торговельній Вищій Школі та грав у симфонічній оркестрі Львова.

З приходом німців у 1941 р. нова окупаційна влада зарядила, що спортові і тіловиховні організації Генерального Губернаторства будуть підлягати німецькому “Уповноваженому для справ спорту”, і тоді в Українському Крайовому Комітеті було створено “тіловиховну секцію”, яку очолив Тиміш Білостоцький. Цій секції підлягали всі спортові товариства, включно з Спортовим товариством “Україна”, Карпатським Лещетарським Клюбом та іншими, які, вправді, діяли самостійно.

На відновлення Пласту німці не погодилися, але в 1943 р., на пропозицію Українського Центрального Комітету, очоленого проф. Володимиром Кубійовичем, німці погодилися на створення “Куренів молоді” у так званий “Улад Української Молоді” (УУМ), який створив “Виховні Спільноти Української Молоді” (ВСУМ). Вони на пластовий взір вели табори молоді біля Надвірної у Підлютім, біля Самбора і в Криниці, а їх діяльність координував Тиміш Білостоцький.

Був він співорганізатором З’їзду молоді, який відбулися 14 серпня 1943 р. і конференції референтів тіловиховників 28-30 грудня 1943 р., в якій взяло участь 115 тіловиховників, репрезентуючих поверх 10.000 молоді.

Відступаючи з України, німці набирали молодь до військових формацій юнацтва, спершу добровільно, а весною 1944 р. насильно, без жодного домовлення чи узгіднення з Українським Центральним Комітетом. Набирали спершу лише хлопців, а відтак і дівчат із усіх ними окупованих теренів, теж з Великої України, віком від 15-20 літ (а навіть від 14 літ). Висилали їх на вишкіл до таборів, в більшості для обслуги протилетунських гармат та направи зброї по різних військових базах. Українське юнацтво із Західної України носило жовто-синю опаску на лівому рукаві уніформи із галицьким жовтим левиком у середині ромба на опасці. Юнаки із Центральних Земель України носили жовто-синю опаску на рукаві, але в середині ромба був тризуб. Подібні ромби носили вони на своїх шапках. Літом 1944 р. існувало 17 таких різно-національних юнацьких груп, з чого російська була найбільшою (так само, як і найбільше вояків-росіян було у німецьких збройних силах), бо було їх в той час 14.000 хлопців і дівчат, українців 10.000, лотишів 7.000, білорусів 3.200, литовців 1.200 та естонців 1.100. З інших національних груп були там араби, бельгійці, голляндці, греки, італійці, мадяри, цигани, татари, словаки, флямандці та французи.

Український Центральний Комітет, щоб рятувати нашу молодь і не лишити її без української опіки в час воєнної заверухи, призначив проф. 3. Зеленого очолити референтуру молоді, а Зелений заанґажував проф. Тиміша Білостоцького як “уповноваженого української молоді” та паню О. Кузьмович як “уповноважену українських юначок”, які стали офіційними опікунами юнаків і юначок. Вони з посвятою поставились в час остаточного розвалу Німеччини до так тяжкого і невдячного діла нести батьківську опіку нашій молоді з усіх земель України та дати їм можливість у піднесенні їхньої освіти, навчаючи їх середньошкільних предметів, та зорганізували їм духовну опіку в обох українських віровизнаннях.При допомозі майора Військової Управи Дивізії “Галичина” отця мітрата Василя Лаби та отця протоєрея Віталія Сагайдаківського для духовної опіки над молоддю було притягнуто 22 священиків, а за посередництвом д-ра Мака 11-ох викладачів та 6-ох помічників для навчання, яке відбувалося щойно після денної військової служби.

Не під міру було проф. Т. Білостоцькому “провідникові української молоді” у ранзі сотника, при головній кватирі юнацьких з’єднань гавптбаннфюрера Нікеля, вповні виконати всі свої намічені завдання, але він і його співробітники, учителі та священики опікувалися, дбали, долагоджували зажалення, доставляли книжки і пресу нашим юнакам в час, коли Німеччина валилася, коли міста та залізничні лінії були щоденно бомбардовані. Вони щоденно були у роз’їздах, а що баз військових з нашими юнаками було поверх сто, ці обов’язки ставали з кожним днем тяжчі, а то й неможливі до виконання. Неможливо також було запобігти депортації до Совєтського Союзу із закінченням війни.

Після війни працював Тиміш Білостоцький в американській окупаційній зоні в Християнській Організації Молодих Мужчин (УМСА) та Інтернаціональній Допомоговій Організації (ІРО), провадив хори, учителював і був співосновником Першого Куреня Українського Пластового Сеньйорату ім. О. й С. Тисовських.

Переїхавши до ЗСА, жив спершу в Квінсі, м. Нью-Йорк, а відтак в Озон Парку, Нью Джерзі. Був він предсідником Товариства “Самостійна Україна”, відділу Українського Народного Союзу, а з 1957 р. – дяком і диригентом хору при Українській Католицькій Церкві.

Був він одружений з Ольгою з Пориндовських і мали вони сина Степана. Помер Тиміш Білостоцький в Озон Парку 6-го липня 1995 р.

Остап Сокольський

Вісті комбатанта. – 1997. – Ч.4. – С.36-38.