Середа, 27 серпня 2008, 15:33
Лепкий Левко (“Оровець”, “Льоньо”, “Швунг”, “Зиз”, “Зизик”, “Леле”; 07.12.1889, с. Поручин Бережанського р-ну Тернопільської обл. – 28.10.1971, США). Закінчив гімназію у Бережанах (1907 р.). Вступив на теологічний факультет Львівського університету, але згодом перейшов на правничий, активно включився у життя студентських організацій у боротьбі за український університет. Незабаром переїхав до Кракова, де вивчав теорію та практику малярства у Краківській академії мистецтв. Тут організовував виїзди студентських аматорських гуртків із концертами й театральними виставами на Буковину, до Німеччини й Австрії, де працювало багато українців на фабриках і в селянських господарствах. Організатор “Січі” на Бережанщині, допомагав в організації “Бориславської Січі”. Коли виникла потреба однострою військового зразка, то було прийнято запропоновану Л. Лепким модель. Окремі елементи із проекту Л. Лепкого було прийнято 1918 р. для однострою усієї УГА. Від початку Першої світової війни в Легіоні УСС, згодом керував кінною сотнею, а також разом із Р. Купчинським, М. Голубцем, М. Гайворонським, О. Назаруком, Ю. Шкрумеляком, В. Бобинським та ін. організував “Пресову кватиру” УСС. Писав статті на військові теми, описи боїв, воєнні стрілецькі пісні разом із Р. Купчинським і М. Гайворонським, що стали улюбленими не тільки серед січових стрільців, а й серед народних мас і вийшли пізніше окремим виданням. Активний співпробітник Пресової Кватири УСС, зокрема разом із Романом Купчинським, Іваном Балюком та Василем Дзіковським творив групу поетів та літераторів Кватири в полі, мав ступені підхорунжого і четаря УСС. Входив до першого штабу Ордену Залізної Остроги в УСС, як Великий Майстер Церемоній. Після закінчення польсько-української війни Л. Лепкий у ранзі поручника УГА повернувся до Галичини, де його, як і більшість українських вояків, чекала польська в’язниця. Звільнившись, якийсь час жив у Бориславі, а потім переїхав до Львова. Редактор “Господарсько-Кооперативного Часопису” (від 1921 р.). Член надзірної ради (від 1922 р.), управи і редактор (1929–1939 рр.) видавництва “Червона Калина” у Львові, брав активну участь у виданні журналу “Літопис “Червоної Калини” (його співредактор у 1929–1934 рр.) і його щорічних календарів, книг та брошур військової тематики (часто сам ілюстрував видання, особливо любив малювати батальні сцени), в організації мистецьких зустрічей і щорічних карнавальних вечорниць “Червоної Калини”. Поетичні й прозові твори Л. Лепкого, зокрема фейлетони, літературно-критичні статті, нариси з історії Січового Стрілецтва, мемуари вміщені на сторінках альманахів, часописів “Діло”, “Шляхи” (1913–1918 рр.), “Нові шляхи” (1929–1932 рр.), “Літопис “Червоної Калини”, “Вісті з Лугу” (1925–1939 рр.), “Тризуб” (1925–1940 рр.), в “Календарях “Червоної Калини”. 1937 р. вийшов ілюстрований альбом “Українські Січові Стрільці у 20-ліття виступу (1914–1920)” (за редакцією Л. Лепкого й Б. Гнатевича). Видавництво “Червона Калина”, закрите, як і всі інші українські редакції й видавництва, восени 1939 р., було відновлене в еміграції, а 1990 р. – у Львові. Л. Лепкий належав до мистецького об’єднання “Богема”, був членом правління Товариства українських письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові. Співпрацював у музичному видавництві “Сурма”, у сатирично-гумористичних журналах “Будяк” (1921–1922 рр.), “Комар” (1933– 1939 рр.), “Зиз” (1924–1933 рр., у 1925–1929 рр. – його редактор). Один із засновників першого в Галичині львівського літературно-мистецького театру “Скоморохи”. Л. Лепкий – автор численних проектів пам’ятних знаків на могилах Січових Стрільців, пам’ятника Стрільцям у Винниках біля Львова. Приятель Пласту. У 1926 р. співтворець ляльковогой театру гумору і сатири “Вертеп наших днів”: авторами текстів були Ґалактіон Чіпка (Р. Купчинський) і Леле (Л. Лепкий), декорацій – П. Ковжун. Вистави цього “Вертепу” мали великий успіх не лише у Львові, а й під час численних гастролей у Галичині, США й Канаді. Л. Лепкий був також автором невеликих п’єс зі стрілецького життя. Був одним із засновників, а у 1929–1939 рр. – адміністративним директором курорту-санаторію “Черче” біля Рогатина, куди приїжджали відомі тогочасні українські діячі – літератори, художники, педагоги, політики; він багато зробив для піднесення культурно-просвітнього руху в селі та сусідніх місцевостях. Під час Другої світової війни жив у Кракові, у 1940–1941 рр. редактор, у 1941–1945 – заступник редактора газети “Краківські вісті” 1945 р. переїхав з родиною до Відня, потім перебував у таборах для переміщених осіб Бльомгофена й Міттенвальда. 1949 р. виїхав до США. Оселившись у Нью-Йорку, спочатку, як і всі українські емігранти, щоб прогодувати родину, змушений був працювати фізично – прибирав у фірмах, був носильником і “культурно-освітнім робітником” на “Союзівці”. Це підірвало його слабке здоров’я. 1955 р. оселився у селищі “Черче”, що постало з ініціативи українців емігрантів (зокрема Л. Лепкого) біля Трентона. Був президентом однойменної корпорації, заснованої інженером С. Бованко (колишнім управителем санаторію “Черче” в Галичині). Проживав у своїй садибі “Черче”, займаючись малярством, городництвом і садівництвом. Брав активну участь в українському громадсько-культурному житті, був одним з ініціаторів відновлення видавництва “Червона Калина”. Член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (з 1963 р.).