Іванець Іван (1893, с. Новосілки Гостинні Самбірського р-ну Львівської обл. – 1946, м. Солікамськ, Пермська обл., Росія). Студент правничого факультету Львівського університету. З початком Першої світової війні вступив до Легіону УСС як стрілець сотні В. Дідушка. Під час Карпатських боїв – старший десятник. Згодом – командант чоти. Один із перших організаторів пресово-мистецької справи в Легіоні УСС. Фотограф і художник. Четар УСС. З організацією при Легіоні “Пресової квартири” для збору матеріалів до історії УСС - її голова. Разом із Осипом Куриласом, Левом Гецом, Юліаном Назараком та Осипом Сорохтеєм творив мистецьку групу Пресової Кватири УСС в полі. Стрілецький однострій і прапор дістав легіон УСС головно завдяки проектам і заходами співробітників Пресової Кватири – Лева Лепкого та Івана Іванця. Живописець (маляр) “Ордену Залізної Остроги” в УСС. Прикрашав у відповідному містичному стилі залю в Розвадові (Галичина), де дуже урочисто відбувалось пасовання на Лицарів. Командант відділу протигазової служби УСС (з 1917 р.). В бою під Конюхами (1917) потрапляє в російський полон. Після повернення в Україну вступає до Київських Січових стрільців, де продовжує займатися пресово-мистецькою діяльністю. Автор стрілецьких фото, які послужили ілюстративним матеріалом для багатьох видань, в т.ч. і ювілейного альбому “Українські Січові Стрільці. 1914–1920” (Львів, 1935). В бою під Махнівкою (квітень 1920) втратив більшість свого фотографічного доробку з часів Визвольних змагань. Після війни проживав у Празі (Чехословаччина), де здобув юридичну освіту, доктор права. Член Стрілецької ради (1921). Маляр і графік, ілюстратор стрілецьких видань і видань “Червоної Калини”, видавець “Червоної Калини”, редактор “Календаря-альманаха “Червоної Калини” (1937–1939). Приятель Пласту. Редактор журналу “Українська ілюстрація” (Львів, 1934). Автор батальних композицій, пейзажів. Автор численних спогадів про УСС та статей на мистецькі теми. У 1942-1944 роках голова Спілки українських образотворчих митців у Львові. Співпрацював із військово-історичним відділом Військової управи Дивізії “Галичина”. Арештований у Кракові у 1945 р. Вивезений більшовиками до Солікамська (Пермська обл., Росія), де й помер.

Білозор Володимир, д-р (24.11.1890, м. Львів – 17.10.1969). Учасник установчих зборів товариства “Медична громада” (22.06.1910). на 1.06.1916 - лікар-четар 1 сотні 1 полку УСС, Сотник (з іншими даними – четар). Входив до першого штабу Ордену, як Малий Комтур. Лікар Легіону УСС. Був курінним лікарем в полі (від травня 1915 р. до весни 1916 р.) та лікарем в Коші (у 1915 і 1917 рр.). Начальний лікар ІV бригади УГА. Керівник польової лічниці 1-го галицького корпусу в м.Бар Вінницької обл. в липні 1919 р. Після війни – лікар в Жовкві та Коломиї. Керівник відділу здоров’я Військової управи Дивізії “Галичина” (04.1943–1945). На еміграції в Німеччині та США. Автор спогадів.

Білостоцький Тиміш (Тимотей) (“Кривоносенко”; 06.03.1905, м. Львів – 6.07.1995, Озон Парк, Нью-Джерсі, США). Брат ще одного озона – Якова-Степана Білостоцького. Вихованець 1 куреня УПЮ ім. П. Сагайдачного та 7 куреня УПЮ ім. кн. Льва. Член 2 самостійного гуртка К.О.З.О. 1 куреня УСП ім. Ф. Черника, відтак член 15 куреня УСП “Орден Залізної Остроги”. Член Підпільного Пластового Центру від ОЗО у 1930-х рр. Один із засновників УПС та 1 куреня УПС ім. С. Тисовського у 1930 р. Закінчив Академічну гімназію у Львові (1923) та філософський факультет Львівського університету. Вчитель машинопису, стенографії і руханки торговельної гімназії. Активний діяч спортивного руху, більше десяти років був провідником сокільських відділів у Львові, входив до Старшини “Сокола-Батька”, був автором сокільських вправ, статей, брав участь у редагуванні рубрики “Руханка і спорт” газети “Новий час”. Учасник оркестру Львівського міського театру, потім симфонічного оркестру м. Львова (до 1944), грав на валторні. Викладач Львівської політехніки і Львівського торгового інституту (1939–1941). Після проголошення Акту відновлення Української Державності 30 червня 1941 р. з ініціативи Організації Українських Націоналістів на пластових засадах почала творитися Організація української націоналістичної молоді “Січ”, до організаторів якої належав Тиміш Білостоцький. Коли німці ліквідували ОУНМ “Січ” та інші молодіжні організації, на їх місце вдалося при Відділі Молоді УЦК створити Виховні спільноти української молоді (ВСУМ). Референтом тіловиховання Відділу Молоді став Тиміш Білостоцький, який також був комендантом таборів ВСУМ у Брюховичах коло Львова. Із творенням Дивізії “Галичина” Тиміш Білостоцький призначений уповноваженим української військової формації юнаків, мав ступінь сотника як провідник української молоді при головній квартирі юнацьких з’єднань німецької армії. Після війни на еміграції – спочатку в Німеччині, потім в США. Там жив спершу в Квінсі, м. Нью-Йорк, а відтак в Озон Парку, Нью-Джерсі. Працював у видавництвах, на власному ротаторі друкував багато пластових видань. Був головою Товариства “Самостійна Україна”, відділу Українського Народного Союзу, а з 1957 р. – теж дяком і диригентом хору при Українській Католицькій Церкві. Пл. сен. кер., С. О. Тиміш Білостоцький був членом Орлиного Круга, субреферентом УПН (1955-1956), видавцем “Вогню Орлиної Ради” (від 1951 р.) і “Бібліотеки ВОР”. Разом з М. Пежанським упорядкував “Альбом 50-ліття Пласту” (Нью-Йорк, 1964). Відзначений Свастикою заслуги (1922) та Орденом св. Юрія в сріблі (1958).

Управа новацького табору на Остодорі, 23 липня 1932 р.
У верхньому ряду перший зліва - Тиміш Білостоцький, четвертий зліва - Верховний Отаман Пласту Северин Левицький, п’ятий зліва - комтур ОЗО Іван Кліщ

Тиміш Білостоцький (зліва на передньому плані)
проводить руханку для новаків на Остодорі

Нарада новацьких виховників, США.
Зліва направо: М. Світуха, Т. Самотулка, Т. Білостоцький

Могила Тимоша і Ольги Білостоцьких

Хоч би з нас сотня мала вернутися до дому, 
ми мусимо виконати свій національний обов’язок
Дмитро Вітовський

Дитячі та юнацькі роки. Народився Дмитро Вітовський 8 листопада 1887 року в селі Медуха, недалеко колишньої княжої столиці Галича, в родині бідного селянина.

Здібного сина батько віддає до польської (за відсутності української) гімназії в місто Станіслав, яке тепер зветься Івано-Франківськом. За браком коштів Дмитро змушений оселитись в дешевій Миколаївській бурсі, що підтримувалась російським урядом і відтак насаджувала любов до московського народу (москвофільство).

Дмитро Вітовський був середнім учнем, захоплювався історією та літературою, читав багато белетристики, але важко розумів математику і фізику. Професори шанували його за те, що висловлював відкрито свої думки. Друзі характеризували його як запального, товариського і відважного юнака, що спонукав інших до різних культурних починів.

Гайворонський Михайло-Орест (“Орест”, “Тин”; 01.09.1892, м. Заліщики Тернопільської обл. – 11.09.1949, м. Нью-Йорк). Закінчив учительську семінарію в Заліщиках (1912 р.). Навчаючись у семінарії, займався музикою, диригував змішаним чоловічим і жіночим хором, вів духовий оркестр. Після закінчення семінарії М. Гайворонський переїхав до Львова, де вступив до Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка. Тут скомпонував кілька хорових творів, зокрема на слова О. Олеся “Ідіть”. Музичне видавництво “Ліра” видало його твори “Заповіт”, “Ой, у саду” і “Бойову пісню” (деякі під псевдонімом Орест Тин). Вчитель в Зашкові, активіст місцевої “Просвіти” і друг Євгена Коновальця. Із серпня 1914 р. - у лавах стрілецької сотні В. Дідушка. Перебуваючи на збірному пункті в Страбичеві (Закарпаття) організував з новобранців перший стрілецький хор (вересень, 1914 р.). Бере участь у Карпатських боях. Після боїв на Маківці переведений до Коша УСС, підхорунжий. Член Пресової Кватири УСС, автор мелодій до багатьох стрілецьких пісень на бойово-патріотичну тематику (“Чуєш, брате мій”, ““Човен хитається”, “Їхав стрілець на війноньку” та ін.). Великий Трубадур “Ордену Залізної Остроги” в УСС. Стояв на чолі “фанфаронів” (музикантів) Ордену, які грали при пасованні на Лицаря. Композитор, дирегент, організатор і орудник військової оркестри УСС, керівник та інспектор військового оркестру УГА (1918–1919 рр.), головний дирегент (капельмейстер) військ УНР. Після закінчення війни М. Гайворонський працював учителем скрипкової гри у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка, керівником-опікуном молоді в бурсі Ставропігійського інституту, вчительській семінарії і гімназії сестер-василіанок. Приятель Пласту. 1922 р. накладом Українського педагогічного товариства був виданий “Співаник” для дітей дошкільного і шкільного віку. У цьому “Співанику” М. Гайворонський надрукував понад 70 пісень та хорових ігор. Восени 1923 р. він виїхав до США, де продовжував свою музичну освіту і працю, засновник і диригент Злучених Українських Хорів (з 1930). 1936 р. видав у Нью-Йорку три випуски стрілецьких пісень для чоловічого, змішаного та однорідного хорів. М. Гайворонський автор понад 50 рецензій, оглядів і статей на різні музичні теми. Автор чисельних стрілецьких пісень, стрілецької оперети “Залізна стріла”, хорових опрацювань народних пісень, творів для чоловічих жіночих та мішаних хорів, церковних та дитячих творів; композиції для скрипки, камерної музики, симфонічної і струнної оркестр та ін. Його іменем названа вулиця у Львові.

Пісні Михайла Гайворонського (аналіз)

Південно-Західна Русь відіграла важливу роль в історії Русі. В ранньофеодальний період вона входила до складу стародавньої Руської держави з центром у Києві, а в період феодальної роздробленості на її території існувало кілька феодальних князівств, які в кінці XII ст. об’єднались в Галицько-Волинське князівство, що протягом деякого часу було одним з найбільших на Русі. За писемними джерелами, на території Південно-Західної Русі в IX–XIII ст. існувало близько 150 городів і більших поселень2. Насправді ж подана в літописах кількість городів далеко не повна. їх було значно більше, бо не всі древньоруські городи потрапили на сторінки літописів. В результаті проведеного в останні роки зіставлення староруських пам’яток виявилось, що на території західних областей УРСР їх було у три рази більше3, ніж зазначено в літописах, і немає сумніву, що майбутні польові археологічні дослідження доповнять цей список.

Дорош Юліан-Юрій (09.06.1909, м. Жидачів Львівської обл. – 20.07 1982, м. Львів). Фотомитець, етнограф, краєзнавець. Вихованець Пласту у Станиславові, належав до 11 куреня ім. І.Мазепи. Член 15 куреня УСП “Орден Залізної Остроги”, великий канцлер куреня, обозний мандрівно-сталого курінного табору влітку 1930 року. Член ОПК Львів (1929), співробітник “Молодого Життя” (1929-1930), підреферент світлин економічного реферату Верховної Пластової Команди (1928--1930), відзначений похвальним письмом (1930). Студент права у 1927–1932 рр. Один з організаторів Українського фотографічного товариства, автор-постановник першого в Галичині професійного кінофільму “Для добра і краси” (на етнографічні теми і з життя кооперації). Співпрацював з багатьма виданнями Львова (“Дні”, “Життя і знання”, “Кіно”, “Світло і тінь”, “Українські вісти”), вів рубрики фотолюбителя у пластових журналах “Вогні” і “Молоде життя”, а також газеті “Неділя”, де був співредактором. У 1956-1965 рр. фотограф відділу археології Інституту суспільних наук. Учасник археологічних експедицій інституту. Його фотографії публікувалися в працях з археології, етнографії, народного мистецтва, експонувалися на трьох персональних виставках. Іменем Юліана Дороша названа вулиця у Львові.

Дурбак Тарас (“Чинкосків”, “Щапа”; 3.06.1911, м. Львів – 31.12.1996, Кі-Вест, Флорида, США). Брат ще одного озона – Бориса Дурбака-“Ямбура”. Вихованець 1 куреня ім. П. Сагайдачного (Львів), був суддею, скарбником, писарем. Член 1 куреня УСП ім. Ф. Черника, відтак член 15 куреня УСП “Орден Залізної Остроги”. Секретар Верховної Пластової Команди (ВПК) у 1928–1929 рр., референт організації і діяльності УПН (1929–1930), писав до “Молодого життя”. Великий Канцлер куреня (1930). Обозний велосипедної мандрівки куреня влітку 1930 року. Закінчив Львівську політехніку, належав до керівництва Товариства українських студентів Львівської політехніки “Основа”. Інженер-хімік, власник кількох патентів. Після Другої світової війни – на еміграції в Німеччині та США. Активний в громадському і церковному житті діаспори. За довголітню працю на благо церкви Пара Римський Іван-Павло ІІ відзначив Тараса Дурбака Орденом св. Григорія (1984). Дорадник у справах УПН в часі відновлення Пласту у таборах ДіПі (1946 р.), згодом гніздовий новаків у Ньюарку ((штат Нью-Джерсі) у 1955-1957 рр.У 1950-х рр. був станичним Ньюарка, заступником Голови КПС і крайовим комендантом пластунів США, головою таборової комісії. Редактор посібника для виховників УПЮ “В дорогу з юнацтвом” (1959–1962), читав ідеологічні гутірки на перших таборах “Лісової Школи”. Від 1961 р. Тарас Дурбак – Головний Булавний Пластунів (до 1967 р.), згодом головний референт Виховної Дії Головної Пластової Булави. Член Головної Пластової Ради (1973-1991), голова ГПР у 1980–1985 рр. Член куреня УПС ім. С. Тисовського, його курінний (1982–1984). Відзначений Свастикою заслуги (1929), орденом св. Юрія в золоті (1953), Орденом Срібної Сокири (1966).

Ольга Кузьмович. Тарас Дурбак: у вірності Богові 
У пам’ять друга “Щапи”

Жарський Едвард-Андрій (21.10.1906, м. Жовква Львівської обл. – 09.2001, м. Майямі, Флорида, США). Закінчив вселюдну школу ім. Б. Грінченка у Львові (1912–1916), Академічну гімназію у Львові (1916–1924) і природничо-математичний факультет Львівського університету за фахом біологія і географія (1924–1928). Пластун-розвідувач 7 куреня УПЮ ім. кн. Льва, спільно із Р. Шухевичем, І. Гриньохом та Б. Кравцівом організували у Львові першу пластову зустріч (1922 р.). Член 1 куреня УСП ім. Ф. Черника, відтак 15 куреня УСП “Орден Залізної Остроги” (1927–1930 рр.), вів спортивну рубрику в офіційному пластовому виданні “Молоде життя”, сам відомий спорстмен.

Кліщ Іван (“Ґалянтний”, “Ґаль”, “Ясько”; 28.10.1905, м. Львів – поч. 1942, м. Харків). Вихованець 4 куреня ім. Б. Хмельницького (Львів), На високому рівні редагував курінний часопис “Ватра” (1923-1924), в чому його допомагав Іван Сидорів. Організатор українського життя передмістя Вулька. Закінчив реальну (технічну) гімназію у Львові (1924) та відділ архітектури Львівської політехніки (1934). Належав до 1 курень УСП ім. Ф. Черника, співзасновник 15 куреня УСП “Орден Залізної Остроги” і камерарій, другий Великий Комтур (1930). Головний організатор новацтва від 1924 р., заступник команданта УПН, організатор і багатолітній обозний новацьких таборів на Остодорі, скавтмастер. Двічі відзначений Свастикою Заслуги (1928, 1930). Тиміш Білостоцький писав про Івана Кліща: “Високий, стрункий, чорнявий, гарний з лиця й постави, все чисто виголений і підстрижений, чистенько і старанно вдягнений в ґранатове убрання, штани з “кантами”, що їх позавидував би йому й князь Валії. Та все він був погідний, усміхнений, веселий, все готовий до праці, перший до помочі другим. В праці надзвичайний педант і горе тому, кого приловив на несовіснім виконуванню принятих обов’язків. Тоді він був дуже, скажім, …немилим. “Галь” був знаменитим фотографом та дуже добрим шахістом”. Член ОУН. Працював у Тернополі, біля Коломиї, на Донбасі. Член Харківської міської управи (1941-1942). Розстріляний німцями.

Кметик Володимир (21.06.1903, Божиків Підгаєцького р-ну Тернопільської обл. – 8.07.1983, Торонто, Канада). Закінчив українську гімназію у Станиславові, де належав до 11 куреня УПЮ ім. І. Мазепи. Після цього навчався у Львівській політехніці та Лювенському католицькому університеті (комерція, 1932–1933). Член І куреня УСП ім. Ф. Черника, а після його розпаду – один із співзасновників 15 куреня УСП “Орден Залізної Остроги”. Займав пост “папи Ордену”. Активний у Пласті – адміністратор реферату преси і пропаганди ВПК (1924–1925), один із організаторів економічного реферату: займався спочатку т.зв. “пластовим постачанням” у домівці на вул. Бляхарській у Львові, що відтак переросло в кооперативу “Пласт”, де В. Кметик працював урядником. Виховник УПН, відповідальний за харчування новацьких таборів у Підлютому та на Остодорі. У 1930-х працював ревізором у Ревізійному союзі українських кооператив (РСУК). 1944 р. виїхав з родиною до Німеччини, у 1948 р. – до Канади (Монреаль). Працював книговодом у підприємствах і був першим станичним пластової станиці у Монреалі (від 2.08.1948 р.). 1972 року переїхав до Торонто і працював книговодом в Українському Домі ім. Івана Франка для людей похилого віку. Був одружений з Михайлиною Яцкевич, яка мала сина Любомира і доньку Тетяну.

Купчинський Роман (“Галактіон Чіпка”, “Га Чіпка”, “3из”, “Мусій Гак”, “Мирон Доля”, “Намор”, “Той-сам”, “Учасник”, “Харко”, “Рок ваб” (спільно з В. Бобинським) та ін.; 24.09.1894, с. Розгадів Зборівського р-ну Тернопільської обл. – 10.06.1976, м. Оссінг поблизу Нью-Йорка, США) Письменник, журналіст, композитор, громадський діяч, старшина УСС (поручник) та УГА.. Народився у родині греко-католицького священика. Навчався у Перемишльській гімназії, іспит зрілості склав у 1913 р. Одразу вступив до Львівської духовної семінарії, де провчився лише рік, бо у 1914 р. записався до легіону Українських Січових Стрільців, з якими пройшов усі шість років визвольної стрілецької епопеї. Разом із Левом Лепким, Іваном Балюком та Василем Дзіковським творив групу поетів та літераторів Пресової Кватири УСС в полі. Автор поезії і музики близько 60 пісень, переважно стрілецьких, зокрема: “Засумуй трембіто”, “Ми йдемо в бій”, “Ми по таборах і тюрмах”, “Боже Великий, Творче Всесвіту”. Входив до першого штабу Ордену Залізної Остроги в УСС, як Великий Скоморох. Керував скоморохами Ордену (поетами), які укладали пісні і залишили дуже багато стрілецьких пісень. У 1918 р. керував сотнею Вишколу УСС на румунсько-буковинському кордоні, у січні 1919 р. командував пішим полком УСС у боях за Львів. З середини 1920 р. до лютого 1921 р. був інтернований у польському таборі для старшин галицької армії у Тухолі (120 км на південь від Гданська). Після полону студіював філософію у Віденському університеті, але невдовзі продовжив навчання з гуманітарних наук у Львові в Українському таємному університеті. У 1915 р. у Відні в часописі “Вістник Союзу визволення України” був надрукований його перший вірш; у рукописі передавалася з рук у руки стрілецька хроніка “Новініяда”, яку називали початком стрілецької преси. Почали з'являтися його перші публікації у стрілецькій періодиці, львівських часописах “Шлях” і “Діло”. У 1916 р. написав свою першу пісню “Ой шумить, шумить та дібровонька”, у 1917 р. – “Човен хитається серед води”. Автор драматичної поеми “Великий день” (1921), на теми першої світової війни 3-томної повісті “Заметіль” (1929-1930), оповідань, поезій. Після Першої світової війни працював у Львові професійно як журналіст, поєднуючи журналістику з літературою. Був співробітником редакцій часописів “Новий час”, “Кооперативна родина” (редактор у 1934–1939), “Неділя”, сатирично-гумористичних часописів “Будяк” (1921-1923) і “Маски” (1923); вів постійну рубрику “Відгуки дня” у львівському “Ділі”, де друкував фейлетони за підписом Галактіон Чіпка; друкувався у “Заграві”. З 1924 до 1933 р. співпрацював у часописі сатири і гумору “Зиз”. Згодом перейшов у новостворене видання цього ж напряму “Жорна” (1933–1934). З 1934 р. – постійний співробітник тикторівського часопису “Комар”, у якому опублікував чималу кількість сатирично-гумористичних матеріалів, серед яких - “вступні” вірші, епіграми, замітки-курсивки. Особливою популярністю у цей час користувалися його фейлетони, “оперті на бистрих поміченнях життя, перекидані іскристим гумором, рідше сатирою”. У 1922 р. Р. Купчинський разом з В. Бобинським та П. Ковжуном організували літературно-мистецьку групу “Митуса”, яка видавала місячник літератури і мистецтва з однойменною назвою, його співредактор. У 1925–1929 рр. Р. Купчинський співпрацював у журналі “Світ”, у редакції “Діла” (1924–1939 рр.). Бібліотекою “Діла” планувалося видати окремою книжкою фейлетони Галактіона Чіпки, однак цьому перешкодила війна. У 1933 р. Р. Купчинського обрали головою Товариства письменників і журналістів ім. І. Франка, яке він очолював до 1939 р. Під час німецької окупації Р. Купчинський працював у Кракові в Українському видавництві. Згодом емігрував до Австрії, Німеччини і в 1949 р. виїхав до США. З приїздом до США поновив свою рубрику “Відгуки дня” у “Свободі”. У 1952 р. належав до ініціативної групи, що організувала Спілку українських журналістів Америки (СУЖА), і був її головою у 1958–1960 рр. Довгі роки працював у дирекції і редакційній колегії відновленого за передвоєнним львівським зразком видавництва “Червона калина”, був членом управи Літературно-мистецького клубу в Нью-Йорку, працював у головній колегії журналу “Вісті комбатанта” – військового часопису комбатантських об'єднань Канади та США, що виходив у Нью-Йорку. Іменем Романа Купчинського названа вулиця у Львові.  

Купчинський Роман. Мої добрі знайомі

Курилович Степан (“Манька”; 18.09.1910, м. Львів – 1944). Член 15 куреня УСП “Орден Залізної Остроги”. Пластун-розвідувач. Член головної управи УПН (1929–1930). Член ВСУМ, курінний львівського куреня передових ВСУМ (старших пластунів). Северин Левицький писав: “Ідем по військовий вишкіл і зброю” – це було гасло львівського куріня передових…, коли вони всі поголовне під проводом свого курінного інж. Степана Куриловича залишали організований ними пластовий табір у Пасічній влітку 1943 р., щоб вступити на новий шлях. З ними прощалися сотні зібраної в таборі юнацької та новацької молоді під звук тривожних верблів у крикаво-золотих вогнях карпатських смолоскипів”. Студент техніки, інженер. Проживав у Львові по вул. Театинській (тепер Кривоноса), 27/2. Поручник Дивізії „Галичина”.

Лепкий Левко (“Оровець”, “Льоньо”, “Швунг”, “Зиз”, “Зизик”, “Леле”; 07.12.1889, с. Поручин Бережанського р-ну Тернопільської обл. – 28.10.1971, США). Закінчив гімназію у Бережанах (1907 р.). Вступив на теологічний факультет Львівського університету, але згодом перейшов на правничий, активно включився у життя студентських організацій у боротьбі за український університет. Незабаром переїхав до Кракова, де вивчав теорію та практику малярства у Краківській академії мистецтв. Тут організовував виїзди студентських аматорських гуртків із концертами й театральними виставами на Буковину, до Німеччини й Австрії, де працювало багато українців на фабриках і в селянських господарствах. Організатор “Січі” на Бережанщині, допомагав в організації “Бориславської Січі”. Коли виникла потреба однострою військового зразка, то було прийнято запропоновану Л. Лепким модель. Окремі елементи із проекту Л. Лепкого було прийнято 1918 р. для однострою усієї УГА. Від початку Першої світової війни в Легіоні УСС, згодом керував кінною сотнею, а також разом із Р. Купчинським, М. Голубцем, М. Гайворонським, О. Назаруком, Ю. Шкрумеляком, В. Бобинським та ін. організував “Пресову кватиру” УСС. Писав статті на військові теми, описи боїв, воєнні стрілецькі пісні разом із Р. Купчинським і М. Гайворонським, що стали улюбленими не тільки серед січових стрільців, а й серед народних мас і вийшли пізніше окремим виданням. Активний співпробітник Пресової Кватири УСС, зокрема разом із Романом Купчинським, Іваном Балюком та Василем Дзіковським творив групу поетів та літераторів Кватири в полі, мав ступені підхорунжого і четаря УСС. Входив до першого штабу Ордену Залізної Остроги в УСС, як Великий Майстер Церемоній. Після закінчення польсько-української війни Л. Лепкий у ранзі поручника УГА повернувся до Галичини, де його, як і більшість українських вояків, чекала польська в’язниця. Звільнившись, якийсь час жив у Бориславі, а потім переїхав до Львова. Редактор “Господарсько-Кооперативного Часопису” (від 1921 р.). Член надзірної ради (від 1922 р.), управи і редактор (1929–1939 рр.) видавництва “Червона Калина” у Львові, брав активну участь у виданні журналу “Літопис “Червоної Калини” (його співредактор у 1929–1934 рр.) і його щорічних календарів, книг та брошур військової тематики (часто сам ілюстрував видання, особливо любив ма­лювати батальні сцени), в організації мистецьких зустрічей і щорічних карнавальних вечорниць “Червоної Калини”. Поетичні й прозові твори Л. Лепкого, зокрема фейлетони, літературно-критичні статті, нариси з історії Січового Стрілецтва, мемуари вміщені на сторінках альманахів, часописів “Діло”, “Шляхи” (1913–1918 рр.), “Нові шляхи” (1929–1932 рр.), “Літопис “Червоної Калини”, “Вісті з Лугу” (1925–1939 рр.), “Тризуб” (1925–1940 рр.), в “Календарях “Червоної Калини”. 1937 р. вийшов ілюстрований альбом “Українські Січові Стрільці у 20-ліття виступу (1914–1920)” (за редакцією Л. Лепкого й Б. Гнатевича). Видавництво “Червона Калина”, закрите, як і всі інші українські редакції й видавництва, восени 1939 р., було відновлене в еміграції, а 1990 р. – у Львові. Л. Лепкий належав до мистецького об’єднання “Богема”, був членом правління Товариства українських письменників і журналістів ім. І. Франка у Львові. Співпрацював у музичному видавництві “Сурма”, у сатирично-гумористичних журналах “Будяк” (1921–1922 рр.), “Комар” (1933– 1939 рр.), “Зиз” (1924–1933 рр., у 1925–1929 рр. – його редактор). Один із засновників першого в Галичині львівського літературно-мистецького театру “Скоморохи”. Л. Лепкий – автор численних проектів пам’ятних знаків на могилах Сі­чових Стрільців, пам’ятника Стрільцям у Винниках біля Львова. Приятель Пласту. У 1926 р. співтворець ляльковогой театру гумору і сатири “Вертеп наших днів”: авторами текстів були Ґалактіон Чіпка (Р. Купчинський) і Леле (Л. Лепкий), декорацій – П. Ковжун. Вистави цього “Вертепу” мали великий успіх не лише у Львові, а й під час численних гастролей у Галичині, США й Канаді. Л. Лепкий був також автором невеликих п’єс зі стрілецького життя. Був одним із засновників, а у 1929–1939 рр. – адміністративним директором курорту-санаторію “Черче” біля Рогатина, куди приїжджали відомі тогочасні українські діячі – літератори, художники, педагоги, політики; він багато зробив для піднесення культурно-просвітнього руху в селі та сусідніх місцевостях. Під час Другої світової війни жив у Кракові, у 1940–1941 рр. редактор, у 1941–1945 – заступник редактора газети “Краківські вісті” 1945 р. переїхав з родиною до Відня, потім перебував у таборах для переміщених осіб Бльомгофена й Міттенвальда. 1949 р. виїхав до США. Оселившись у Нью-Йорку, спочатку, як і всі українські емігранти, щоб прогодувати родину, змушений був працювати фізично – прибирав у фірмах, був носильником і “культурно-освітнім робітником” на “Союзівці”. Це підірвало його слабке здоров’я. 1955 р. оселився у селищі “Черче”, що постало з ініціативи українців емігрантів (зокрема Л. Лепкого) біля Трентона. Був президентом однойменної корпорації, заснованої інженером С. Бованко (колишнім управителем санаторію “Черче” в Галичині). Проживав у своїй садибі “Черче”, займаючись малярством, городництвом і садівництвом. Брав активну участь в українському громадсько-культурному житті, був одним з ініціаторів відновлення видавництва “Червона Калина”. Член Наукового товариства ім. Т. Шевченка (з 1963 р.).

Свідер! Друже незабутній! Чи чуєш ти мене зі свойго гробу? Прикрила Тебе груба верства американської землі, але Ти чуєш, напевно чуєш...

Лотоцький Антін (“Я. Вільшенко”, “Я. В-ко”, “Вуйко”, “Лотан”, “Само-собою не Руданський”, “Тонцьо”, “Тото-Долото”, “МУБАЛ” (спільно з М. Угрином-Безгрішним; 13.01.1881, с. Вільховець Бережанського р-ну Тернопільської обл. – 28.05.1949, м. Львів). Батько Лев Лотоцький – педагог і письменник. Навчався в Бережанській гімназії, разом з братом Володимиром видавав гумористичний журнал “Небелиці”, належав до таємної молодіжної організації “Молода громада”. Під час навчання на філософському факультеті Львівського університету слухав курс лекцій М.Грушевського, співпрацював з редакцією чільного галицького щоденника “Діло”, вже тоді проявив себе на літературному полі – в "Просвіті” побачили світ його книжки “Цвіти з поля” (1907), “Ведмедівська попівна” (1909), історична повість з часів Хмельниччини “Триліси” (1910). Викладач Рогатинської гімназії (1911–1914, 1917–1918, і з 1922 р.). Спільно з М. Угрином-Безгрішним у 1912 р. в Рогатинській гімназії створив і очолював організацію “Молода Січ” – аналог і попередник Пласту для учнів 1-3 класів на зразок дорослих “Січей”. Січовий стрілець, співробітник “пресової кватири УСС” від заснування, від 1916 р. – її незмінний секретар. Співредактор стрілецьких часописів “Вісник Пресової Кватири УСС”, “Самопал”, “Червона Калина”, “Самохотник”, були активний дописувач місячника “Шляхи”, що видавався у Львові, висвітлював стрілецьку ідеологію, друкував матеріали до історії українського стрілецтва. Автор статей у цих виданнях, переважно під псевдонімом “Тото-Долото”, написав слова до пісні “Гімн Коша”. Редактор газети “Нова рада” (серпень 1919 р.) , спільно з М. Угрином-Безгрішним видавець і редактор журналу “Рогатинець” (1923–1925). Перу Антона Лотоцького належать десятки літературних творів, переважно оповідань для дітей та юнацтва, друкованих окремими книжками (понад 50) і в різних виданнях (“Світ дитини” та ін.). Автор “Історії України для дітей” (Львів, 1934), поеми “Золоті ворота” (Львів, 1937). Член Спілки письменників України (1946). Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Його іменем названа вулиця у Львові.

Максимець Василь (“Рекс”; 12(13).01.1903, с. Торки Перемиського пов., тепер Польща (за ін. відомостями – в с. Бишів Радехівсько р-ну Львівської обл.) – 17.06.1990, м. Торонто, Канада). Вчився в Сокальській гімназії з 1920 р. Член 9 куреня УУПЮ ім. Гетьмана Петра Дорошенка в Сокалі, у 1923 і 1924 рр. був курінним. Виключений з гімназії з 7 класу за участь в березні 1924 р. куреня, який він очолював, в панахиді, відслуженій в пам’ять Ольги Басараб. Закінчив Перемиську гімназію 1926 р. Член 2 самостійного гуртка К.О.З.О. 1 куреня УСП ім. Ф. Черника, відтак член 15 куреня УСП “Орден Залізної Остроги”. Закінчив факультет права Львівського університету, маґістр, згодом доктор права, працював помічником адвоката в Радехові, Устріках Долішніх і Борині, потім адвокатом у Володимирі-Волинському та Колках, політв’язень польських тюрем. У 1943–1945 рр. – вояк Дивізії “Галичина”. Учасник сеніорських таборів та вишколів у Німеччині (1946). Від 1951 р. – в Торонто, мав продуктовий магазин, був активним у громаді: член Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, Біблітечного товариства, Клюбу сеніорів ім. Григорія Сковороди, книговод церкви св. Покрови. Автор спогадів про Пласт у Сокалі, а також кількох статей з ідеології Пласту, зокрема з питань мілітаризму і абстиненції, які, серед іншого, визначили нарямок діяльності сучасного куреня УСП-УПС “Орден Залізної Остроги”. 

Максимець Василь. В обороні пластових принципів // Пластовий шлях. – 1989. – Ч.2(88). – С.60-61. 
Максимець Василь. Пласт в Сокалі // Пластовий шлях. – 1973. – Ч.1(36). – С.29-32 
Максимець Василь. Пласт і військо // Пластовий шлях. – 1986. – Ч.3-4(78-79). – С.80-81.

Маркусь Володимир (7.09.1906, с. Ракова Самбірського р-ну Львівської обл. – 09.1939, м. Львів). Член підпільного Пласту у Самборі (1923-1925), згодом 1 куреня УСП ім. Ф. Черника (1925-1927). Закінчив Самбірську ґімназію, відтак Львівську політехніку. Засновник 15 куреня УСП “Орден Залізної Остроги” і його Великий Комтур (1927–1930). Секретар УСП (1925-1926), командант УСП (1926-1927). Провідник велосипедної мандрівки та командант мандрівно-сталого табору куреня влітку 1930 р. Референт закордонних зв’язків верховної пластової Команди (1929-1930) і голова Надзірної Ради. Відзначений Свастикою Заслуги (1930). Працював в Кооперативі інженерних робіт (КІР). Загинув від большевицької бомби на залізничному двірці.

Незворотність процесів, пов'язаних з урбанізацією територій і середовища, у якому живемо сьогодні, очевидна. Сучасні модерні реконструкції споруд створюють зручності та приносять вигоди їх мешканцям. Водночас гострою стала проблема збереження і відтворення традиційного предметно-просторового середовища (інтер'єру, одягу, художніх ремесел тощо), оскільки відходять у забуття цілі пласти художньо-матеріальної культури, її духовне підґрунтя. У цьому контексті особливу увагу привертає творчість Юліана Дороша як фотолітописця етнографічної спадщини галицьких українців.

Трохи мучить мене совість, що у моїх спогадах якось не знайшлося місця на відділ археології Інституту суспільних наук (тепер Інститут українознавства НАН України), де я пропрацювала майже усе своє “зріле” життя. Щиро признаюся, не маю з відділу аж надто теплих спогадів, хоч, безперечно, в самому Інституті ми пережили гарні хвилини нашої молодості. Але це було поза відділом. (Про інститут я згадую у спогадах про Семена Васильовича Стефаника. Багато уваги і добрих слів присвятив Інститутові суспільних наук Михайло Нечиталюк[1].

– Моє становище у відділі археології ускладнювалося тим, що перших 13 років (з 19-и аж до 32-х важких років життя) я працювала художником-реставратором, тобто належала до так званого допоміжного персоналу, а, як відомо, “коли медсестра стає лікарем, колеги ще довго не бажають трактувати її повноцінним спеціалістом”. Так було і зі мною. Чоловіки-археологи воліли бачити мене художником, який рисує для них сотні таблиць до щорічних звітів, ніж колегу, з не меншими від них знаннями, і ще – з дуже незалежним характером. Найкраще, безумовно, було мені в експедиціях, далеко від різних начальників, керівників, а навіть деяких колег. Гадаю, що любов до археології зародилася у мене власне там, на розкопках і на природі.

Пшепюрський, о. Андрій (10.12.1874, м. Яворів Львівської обл. – 1945, с. Старява Старосамбірського р-ну Львівської обл.). Великий Волхв (священик) “Ордену Залізної Остроги” в УСС. Гімназію закінчив в Перемшлі (1897), а теологічні студії у Львові. Висвячений 1900 р. У 1905 році одержав парафію Тарнавка біля Ланцута (суч. Польща), де заснував читальню “Просвіта”, товариство “Сільський Господар” та подбав про українську школу. В грудні 1914 р. о. декан Андрій Пшепюрський стає першим польовим духівником УСС. У кінці 1918 занедужав та отримав відпустку. В окупованому поляками Тарнові перебув українсько-польську війну. У 1925 році переїхав на парафію в Старяву, що тоді належала до Мостиського повіту. Очолював повітові філії “Сільського Господаря” та “Рідної Школи”, організував повітовий комітет УНДО. Кавалер численних військових відзначень. Іменований єпископом Йосафатом Коциловським на радника Єпископської Консисторії в Перемишлі.

Ратич Олексій (Олекса) Володимир, с. Онисима (03.05.1906, с. Берездівці Жидачівського р-ну Львівської обл. – 1975, Львів). Закінчив Станиславівську гімназію та юридичний факультет Львівського університету (1929), магістр права, кандидат історичних наук. Належав до 11 куреня ім. гетьмана І. Мазепи у Станіславові, згодом зв’язковий 16 куреня ім. Короля Данила (Станіславів). Член 2 самостійного гуртка К.О.З.О 1 куреня УСП ім. Ф. Черника, у 1927–1930 рр. член 15 куреня УСП “Орден Залізної Остроги”, курінний вікарій (суддя), секретар Головної Управи УПН (1926-1927). З 1947 р. працював у Львівському відділі Інституту археології АН УРСР, з 1951 – у відділі археології Інституту суспільних наук: молодший, потім старший науковий співробітник. Досліджував княжу добу Карпато-Волинського краю, захистив кандидатську дисертацію “Древньоруські археологічні пам’ятки на території Галицької і Волинської земель” (1953). Провів археологічні роботи в Судовій Вишні, Звенигороді, Львові, Перемишлі. Автор кількох десятків наукових праць, зокрема монографії “Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР” (Київ, 1957, 95 с.). Співавтор (за своєю тематикою) колективних праць: “Нариси історії Львова” (1956), “Торжество історичної справедливості” (1968), “Населення Прикарпаття і Волині за доби розкладу первіснообщинного ладу та в давньоруський час” (1976), “Археологічні пам’ятки Прикарпаття і Волині ранньослов’янського і давньоруського періодів” (1982). Похований на Личаківському цвинтарі у Львові, його ім’ям названа вулиця у Львові.
Ратич Олексій. До питання про розташування і оборонні споруди древньоруських городів Південно-Західної Русі 
Ратич Олексій. Стародавній Пліснеськ

Крушельницька Лариса. Олексій Онисимович Ратич

Свідерський Володимир (1888, с. Білий Камінь Золочівського р-ну Львівської обл. – 4.11.1952, м. Ром біля Ютики, США). Гімназійну освіту здобув у Золочеві; медичні студії почав у Львові, закінчив у Віденському університеті. Член студентської організації “Медична громада” у Львові. Четар УСС, відзначився у боях на Маківці. У бою під Лісовичами попав у російський полон, з якого втік, переплив уплав Волгу, дістався Персії, командував загоном курдів проти москалів, далі через Константинополь і Болгарію повернувся до Легіону УСС.

Сидорів Іван (“Каролько”; 17.05.1904 – зима 1944). Брат ще одного озона – Осипа-Онуфрія Сидоріва-“Бобо”. Вихованець Пласту у Львові – 4 курінь ім. Богдана Хмельницького, де спільно з Іваном Кліщем редагував курінну газету “Ватра”. Член 1 куреня УСП ім. Ф. Черника, відтак 15 куреня УСП “Орден Залізної Остроги”: I кавалер куреня (заступник комтура), відповідав за зв’язки Верховної Пластової Команди у Львові із Пластом на Буковині. Студент техніки, інженер. Загинув від рук польської боївки на Холмщині разом з дружиною, теж пластункою Іриною Бойцун-Сидорів.

Тимотей Білостоцький, називаний Тиміш, – це визначний пластовий діяч, вихователь й опікун молоді, викладач у Вищій Торговельній Школі, визначний музик симфонічної оркестри, дяк і дириґент хорів.

Народився він 6-го березня 1905 року у Львові у родині Петра і Ольги Білостоцьких, які мали троє дітей: дочку – Марію Анну, званою “Міця”, пластову діячку ще в Україні, пізніше дружину визначного пластового та церковного діяча – інж. Тараса Дурбака – який помер у Ст. Петербурзі, Фльорида, 31-го грудня 1996 р.; сина – Якова Степана, ветеринара, активного діяча “Сокола-Батька”, пристрасного спортовця, який, одержавши позицію міського ветеринаря в місті Білосток, там жив, одружився і помер перед кількома роками.

Недалеко від села Підгірців на Львівщині в ярах і лісах гір Вороняків загубилися будинки хутора Пліснеська. Зі Львова можна дістатися туди двома шляхами: через Буськ, Олесько або через Куровичі, Золочів, Сасів.

Кращий перший шлях. Якщо їхати ним, то вже за Олеськом бачимо на крутосхилі одного з пагорбів Вороняків підгорецький замок XVII ст., північний його фасад. Проїхавши ще трохи, повертаємо праворуч, під гору, на Золочівське шосе - і за кілька хвилин ми вже в Підгірцях.

При самій дорозі-довга присадкувата будівля колишнього заїжджого двору XVIII ст. Поруч - простора галявина, а за нею простяглась замкова алея, на зеленому тлі якої золотиться скульптура радянського солдата. Він прикляк на могилі своїх побратимів,що загинули в 1941 -1945 роках у боях за визволення рідного краю від німецько-фашистських загарбників.

Старосольський Володимир, д-р (08.01.1878, м. Ярослав – 25.02.1942, м Маріїнськ, Західна Сибір). Член студ. тов. “Академічна Громада”. Поручник УСС. Входив до першого штабу Ордену, як Великий Канцлер. Батько Начального Пластуна Юрія Старосольського. Громадсько-політичний діяч, правник і соціолог. Замолоду брав участь у студентському житті Львова: член-засновник товариства “Молода Україна” і редактор його журналу, один з організаторів сецесії з Львівського університету у 1902 році. Член Закордонного Комітету РУП, керівний діяч УСДП (деякий час її голова). Після закінчення правничих студій у Відні й поглибленні їх у Берліні, Граці й Гайдельберзі. Адвокат у Львові й оборонець у політичних процесах (серед інщих Миколи Січинського). Один з організаторів і перший голова створеного 18 березня 1913 року Товариства “Січові Стрільці”. З початком війни в 1914 році член Головної Української Ради та Бойової Управи Січових Стрільців, її звязковий з УСС на фронті. Співпрацював з Союзом визволення України. у Відні. З 1918 року, як один з трьох представників Легіону УСС, член Українського Генерального Військового Комісаріату. Восени 1919 – товариш міністра закордонних справ УНР (в уряді І. Мазепи) і одночасно професор Українського Державного Університету в Камянці-Подільському. У 1920-1928 роках на еміграції у Відні й Празі – професор держави і права УВУ і Української Господарської Академії в Подєбрадах. Голова Стрілецької ради (1921). Дійсний член НТШ з 1923 року. У своїх наукових працях відстоював соціологічний напрям у дослідженні правно-політичних процесів. Головні праці: “Das Majoritatsprinzip” (1916), “Теорія нації” (1921), “Методологічна проблема в науці про державу” (1925), “До питання про форми держави” (1925), “Bohdan Kistiakowskyj und das rusishe sociologische Denken” (1929), підручник “Держава і політичне право” (1-2 тт.), статті на наукову і політичну тематики. З 1928 року знову у Львові, знову адвокатом (членом Адвокатської Палати у Варшаві), знову активний захисник на політичних процесах, але тепер вже членів УВО та ОУН. Приятель Пласту. Після радянської окупації Львова професор ЛДУ, зголом заарештований і засуджений на 10 років увязнення, помер у тюрмі.

Стронський Михайло (1884 – 3.08.1933, м. Львів). Активіст Українського студентського союзу. Старшина Легіону УСС і УГА. Великий Конюший “Ордену Залізної Остроги” в УСС. Сотник УГА. Радник консуляту СРСР у Львові, імовірно, пов’язаний з УВО. Покінчив життя самогубством 1933 р., після отримання виклику в столицю радянської України Харків. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Трух о. Андрій-Григорій (18(19).02.1894, с. Гірне Стрийського р-ну Львівської обл. – 8(9).05.1959, монастир в Грімсбі, Онт., Канада). Військовий та релігійний діяч. Поручник УСС, сотник УГА. Входив до першого штабу Ордену. Народився в родині сільського війта. Навчався у стрийській гімназії. де у 1913–1914 рр. належав до Пласту. Уже в перших класах гімназії відзначився побожністю та сантиментальною, поетичною вдачею. Беспосередньо перед першою світовою війною закінчив середню школу і як один з перших, в серпні 1914 року зголосився до УСС. Служив в сотні Дмитра Вітовського. Під час Карпатської кампанії – провідник розвідувальних стеж. Ранений під Болеховом 30.05.1915 р. Відзначився в бою під Потуторами на Поділлі (1916), вивівши підрозділ з російського оточення. Восени 1917 р. в званні поручника виконує обов'язки команданта сотні УСС. Співавтор славня УСС “Червона Калина” та ряду жартівливих стрілецьких пісень. У 1915 році отримав поранення під Болеховим. Провідник геройського прориву кількох десятків стрільців з московського оточення в бою під Потуторами (полк УСС фактично був розбитий, а уцілілі стрільці переїхали до Вишколу УСС в Розвадів та Пісочну). Бере участь в Листопадовому зриві у Львові 1918 р. як член Українського Центрального військового комітету. У 1918 році комендант обсади корпусної команди у Львові. Біля костелу Св. Анни отримує друге поранення і потрапляє до польського полону. Вивезений до табору полонених у Вадовцях-Домбє, де зустрівся з інтернованими ОО. Василіанами. Після звільнення з полону у 1920 році всупає до монастиря ОО. Василіан. Герой меча стає героєм “ін гок сігно” – героєм місіонарського хреста. У 1921-1925 роках закінчує теологічні студії. З 1926 року – священник в Галичині і на Холмщині. Редактор часопису для молоді і дітей “Наш Приятель” (Львів, 1926–1927). З 1932 року в США та Канаді. Занедужавши на легені, переїхав до монастиря в Канаду, де й помер. Автор богословських і мовознавчих праць, редактор. Залишив багату публіцистичну спадщину, численні статті на історичні і релігійні теми, “Життя Святих” (у 4 тт., 1952-1970), “Марія. Життя Пресвятої Богородиці” (1945), “Світила Христового Сходу” (1968), “Українська мова. Граматика української літературної мови” (1947). Також автор багатьох статей, оповідань, спогадів про УСС. Помер в м. Ґримсбі (Канада). Похований у Вінніпезі.

Відійшов він у Вічність в останній день 1996 року. Прийшла ця вістка до всіх, хто його знав, головно ж до друзів-пластунів, із сонячної Фльориди, де Покійний разом із дружиною проживав свої останні роки, допомагаючи овдовілому нещасливо синові виховувати внуків. Хто ж із старшого, чи навіть середнього покоління наших діяспорних пластунів не пам’ятає друга Щапи? Тому годиться спом’янути його та згадати в наших молитвах, а з тим пригадати й його життєвий шлях.

Тарас Дурбак – дитина українського Львова. Виріс у родині, відомій своєю традицією піонерства в українському промислі. Це було на передвоєнні часи в Галичині велике диво й велика відвага. Це був для українців новий шлях здобувати собі право на власні засоби виробництва, які досі були переважно в руках чужинців. Згідно з родинною традицією, Тарас здобув звання інженера-хеміка з наміром продовжувати діло батьків. Та не так судилося…

Угрин-Безгрішний (Венґжин) Микола (“Тарас Вірний”, “М.Грин”, “М.У.Безгрішний”, “МУБАЛ” (спільно з А.Лотоцьким); 18.12.1883, с. Куп’ятичі Перемиського пов., тепер Польща – 18.01.1960, м. Новий Ульм, Німеччина). Навчався у Перемиській гімназії, іспит зрілості склав у Тернополі в 1907 р. Служив недовгий час в австрійській армії, а відтак вчився у Львівському і Чернівецькому, пізніше – у Київському університетах. Член студентського товариства “Академічна громада” у Львові. Редагував газети “Бджола” (1908) і “Будучність” (1909 і 1923–1924) та ін. Вчитель гімназій у Кіцмані та Рогатині (1911–1914, 1917–1918, від 1922). Спільно з Антоном Лотоцьким у 1912 р. в Рогатинській гімназії створив і очолював організацію “Молода Січ” – аналог і попередник Пласту для учнів 1-3 класів на зразок дорослих “Січей”. Один із організаторів Січових Стрільців. Під час перебування УСС на Закарпатті восени 1914 р. був ініціатором створення ідеологічного і культурно-просвітницького відділу леґіону – т. зв. “Пресової Кватири”, підхорунжий. Співредактор стрілецьких часописів “Вісник Пресової Кватири УСС”, “Самопал”, “Червона Калина”, “Самохотник”, були активний дописувач місячника “Шляхи”, що видавався у Львові, висвітлював стрілецьку ідеологію, друкував матеріали до історії українського стрілецтва. 2 травня 1915 р. написав “Гімн Українських Січових Стрільців”. Автор стрілецьких фото, які послужили ілюстративним матеріалом для багатьох видань, в т.ч. і ювілейного альбому “Українські Січові Стрільці. 1914-1920” (Львів, 1935). Сотник УСС і УГА. Разом з військами УГА переходить на Велику Україну, де проходить крізь “чотирикутник смерті”. Комісар шкільництва в Косові (1920). Арештований румунами і ув'язнений в Бухарестській тюрмі. Після повернення в Галичину арештований поляками, короткий час перебуває в тюрмі у Бережанах. Звільнившись поселяється в Рогатині, де займається вчительською працею. Голова товариства “Просвіта”, спільно з А. Лотоцьким видавець і редактор журналу “Рогатинець” (1923–1925). 36ірка поезій “Проби” (1905), оповідань “З життя гімназистів” (1907, 1928), п’єси “Красний примір направив” (1903), “Софія Галечко” (1924 і 1943), “Лицарі Залізної Остроги” (1938), “Нарис історії УСС” (1923). У 1936 р. вийшла книга М. Угрина-Безгрішного “Коротка граматика української літературної мови”. Історик УСС, зокрема автор брошури ??? і статей “Українські січові стрільці (в десятиліття 1914–1924)” (Калєндар “Червоної Калини” на 1924 рік) Член Української Військової Організації (УВО). Керівник історико-військового відділу Військової управи Дивізії “Галичина”. Автор тексту пісні “Дивізіє, гей рідна мати”, працював у УІ відділі штабу Дивізії (психологічна служба) у ступені поручника. Потрапив в оточення у “Бродівському котлі” (1944), звідки чудом врятувався. З 1944 на еміграції у Відні, відтак у м. Новому Ульмі (Німеччина), де займався вчительською діяльністю.

Праці:

Угрин-Безгрішний М. Нарис Історії Українських Січових Стрільців

Цьокан Ілько (1887, с. Сторонибаби Буського р-ну Львівської обл. – 1940, м. Семипалатинськ, Казахстан). Закінчив Золочівську гімназію та правничий факультет Львівського університету, доктор права. Четар УСС, сотник УГА (від 31.01.1919). Входив до першого штабу Ордену. Член Української Генеральної Команди (Українського Генерального Військового Комісаріату), організатор Листопадового чину (домовився про нейтралітет двох австрійських пробоєвих куренів, що розміщувались у Львові та становили реальну загрозу придушення українського виступу). Учасник боїв за Львів в листопаді 1918 року, зокрема успішно керувв відділом УСС, що обороняв будинок сойму і штурмом взяв Єзуїтський город 7.11.1918 р. 1918-1919 очолював Золочівську військ. округу, військ .округу Тернополя, командував 18 галицькою бригадою. Начальний інтендант УГА від літа 1919 р. Весною 1920 р. переїхав до Відня, потім до Ужгорода. Член УВО і ОУН. Після перебування в Закарпатті виїхав до Радянської України за завданням УВО. Заарештований в лютому 1933 р., політв’язень більшовицьких тюрем і таборів, де і помер.

Цяпка (Цяпка-Скоропад) Іван (1884, с. Хишевичі, тепер Городоцького р-ну Львівської обл. – поч. 08.1920, біля м. Архангельська, Росія). Студент Віденського університету, адвокат, член студентського товариства “Січ” у Відні. Провідник сотні новобранців УСС, що 26 травня 1915 року тільки прийшла на фронт, а вже наступного дня одержала бойове хрещення в бою під Гошовим, де посилила 51 мадярський полк і спричинилась до зупинки II куренем УСС наступу москалів під Болеховим (сотня втратила половину людей, але держалась завзято). Четар УСС, генеральний обозний куреня УСС. Герой стрілецьких пісень, засновник та Перший Великий Комтур “Ордену Залізної Остроги”. Довший час стояв на чолі Ордену і пасував “непохитників” на лицарів. Сотник УГА.

Щуровський Володимир (23.02.1890, с. Нижній Струтин Долинського району – 4.05.1969. м. Дрезден). Учасник установчих зборів товариства “Медична громада” (22.06.1910), заступник голови М.Г. в другій каденції виділу. Освіту здобув у Львівському університеті в 1914 році, доктор. Четар, потім сотник УСС. Шеф санітарної бригади УСС, потім І бригади УГА. Лікар захисту для недужих Коша УСС у 1915 та 1917 роках. В 1916-1918 роках працював в стрілецькому шпиталі у Львові. Керівник відсилкової точки на Личаківському двірці під час боїв у Львові (11.1918). Керівник санітарного відділу І бригади ІІ корпусу УГА. У 1916 році особистий лікар Івана Франка. У 1921-1925 роках доцент Львівського таємного університету, засновник і відповідальний редактор літературно-мистецького журналу “Митуса” (Львів, 1922). Шкільний та пластовий лікар і старший лікар Львівського загального шпиталю. Член Українського лікарського товариства і дійсний член НТШ. Викладач гігієни в Українському (таємному) університеті (1921–1925). Приятель Пласту, лікар новацького табору в Підлютому, організованому ОЗО (1930 р.), відзначений пластовою Свастикою вдячности (1930). Член надзірної ради видавництва “Червона калина”. У 1940-1969 роках лікар державного шпиталю в Дрездені, де й помер. Автор праць: “Зі записів лікаря Бригади УСС” (Календар “Червоної Калини” на 1924 рік), “Іван Франко серед Українських Січових Стрільців” (Календар “Червоної Калини” на 1927 рік), “Українські січові стрільці на Запоріжжі” (Календар “Червоної Калини” на 1929 рік), “Лікарі і медики у визвольній війні” (“Лікарський вісник”, 25-ліття Українського лікарського товариства і Медичної громади. Львів, 1935), “Медична й санітарна служба УГА” (“Українська Галицька Армія. Матеріали до історії”, т. 1, Вінніпег, 1958).